До 24 лютого 2022 року слово «boots» означало для мене насамперед взуття для гри у футбол. Саме так чомусь у нас традиційно називали шкіряні черевики чи, скоріше, туфлі із шипами на підошві, в яких грали у футбол. Чи не всі хлопчики мого покоління мріяли якнайшвидше стати власниками справжніх «бутсів». Але вони коштували тоді дорого, а дитячих розмірів не існувало.
Тому до тих «бутсів» слід було ще дорости, навчаючись грати у м’яких гумових кедах. Отакі були теплі спогади. Все змінилося після згаданої на початку дати. Я, як і більшість українців, до останньої миті не вірив у те, що потім назвали «повномасштабним вторгненням». Мені здавалося, що вороги не посміють цього зробити, порушивши усі угоди, усі міжнародні норми та документи. Я гадав, що вороги боятимуться швидкої і потужної відповіді Заходу, і у першу чергу Америки, яка, як тоді здавалося, була гарантом того, що війна ніколи вже не прийде на європейський континент. І лише почувши уперше в житті вибухи десь неподалік, я зрозумів, що це таки сталося. Усі наступні дні я слухав повідомлення із Америки, яка мала би за нас заступитися. І почув! Почув те саме слово «boots» не у футбольному, як звик до цього, а у прямому значенні. Це слово вжив тодішній президент США, запевнивши світ у тому, що бутси американських вояків ніколи не ступлять на українську землю, яка зазнала військового нападу. Тим самим Джозеф Байден розв’язав руки агресору, який вже не боявся відповіді на розпочату ним війну від Штатів. Саме за ці слова я на все життя зненавидів того Байдена. Бо саме він міг би тоді зупинити війну. Не варто було навіть стріляти — варто було лише заявити, що Америка стане на захист України, якщо агресор не припинить війну. І не було би сотень тисяч загиблих, мільйонів біженців, катастрофічних руйнувань і всього іншого, що сталося у наступні понад три роки. Ті його слова і досі б’ють бутсами мені по голові. І тому я не розумію моїх співвітчизників, які нині збиткуються з Дональда Трампа. Нинішній американський президент одразу ж заявив, що прагне припинити війну, і робить для цього все, що може. На жаль, він не здатен повернути загиблих і відновити зруйноване. Але він робить хоча би щось, на відміну від Байдена, під добру посмішку якого ми втрачали всі ці роки наших найкращих людей. Невже це не очевидно? Аби не розуміти цього, слід бути або повним бовдуром, або жертвою ворожої пропаганди, яку українці щодня поглинають тоннами як ті наркомани, або ворожим агентом, або працівником контори, що існує на американські гроші. Ці гроші в останні чотири роки давав Байден, і саме тому практично всі українські «мислителі» співали йому осанну попри те, що той Байден нас зрадив і віддав на поталу агресору. Вони ж, як могли, в один голос, перепрошую, обсирали Трампа, змагаючись у винахідливості. Точно як це робили комуністичні пропагандисти часів моєї юності, які співали славу Брєжнєву і комуністичній партії і ганили «кляту Америку». Але це вже майже у минулому. Тепер американські гроші нашим розумникам даватиме Трамп і, як наслідок, всі вони, хто швидше, хто пізніше, хто талановито, хто по-дурному змінять свій тон і почнуть хвалити Трампа і потроху починатимуть критикувати Байдена. Може, і про ті його «бутси» згадають. А тих, хто цього не зробить, можна буде спокійно заарештовувати як московських агентів. Бо якщо хтось «мислить» не на американські гроші, то значить на гроші інші. Чиї саме? Звісно, що не китайські. Поки що…