З його ініціативи на рівненському ще старому стадіоні з'явилась перша роздягальня, він вже був призначений, але так і не розпочав роботу на посаді директора унікальної спортшколи, яка згодом перетворилась на ринок. Через прямолінійність він має багато недоброзичливців, але разом з цим дав рівненському спорту більше десятка тренерів та функціонерів, за 46 років підготував понад сотню призерів та чемпіонів України. Напередодні 70-річчя заслужений тренер України, президент обласної федерації легкої атлетики, заступник директора ОСДЮШОР та доцент МЕГУ Борис Чулаєвський поділився своїми спогадами, а також думками про сьогодення королеви спорту на Рівненщині з читачами "РВ".
— До Рівного я приїхав у 1966-му по закінченні Львівського інституту фізкультури, — пригадує Борис Чулаєвський. — Тоді легка атлетика в області була дуже слабкою, серед усіх регіонів України ми займали 23-25 місця. На той час головним центром у нас був Здолбунів, вихованці Івана Касьяненка виступали значно краще за рівнян. Довелося багато що змінювати. Наприклад, тодішнім міським спортивним функціонерам було дико чути, коли я почав вимагати, щоб на ще старому стадіоні встановили для легкоатлетів роздягальні. Я хоча і був тренером, але не пив і не курив, бігав разом зі спортсменами. Поступово почали з'являтися результати. Першим успіхом була медаль на чемпіонаті України у 1967 році Володимира Кузьміча у бігу на 2000 м. Паралельно до Рівного приїздили інші молоді амбітні тренери, і десь з 1970 року Рівне вийшло у беззаперечні лідери в області. Поступово наші спортсмени почали брати участь у міжнародних стартах. Так, Валентин Левчук та Анатолій Дудій входили до складу збірної України для участі у кросі "Правди", а команда Рівного була в числі сорока найкращих в СРСР, за що, до речі, отримувала харчування та розміщення на змаганнях за рахунок всесоюзного спорткомітету. З часом я перекваліфікувався на спринтерів. Мій вихованець Валентин Цехович був чемпіоном п'ятої Спартакіади народів СРСР, переможцем Кубка Європи в естафеті 4х100 м разом з нашим видатним бігуном Валерієм Борзовим. — Чув, Ви навіть до світового рекорду були причетні? — Я його заміряв. У 1968 році майбутній олімпійській чемпіон, тоді ще рівнянин Анатолій Бондарчук, на стадіоні "Водник" метнув молот на 75,48 м, і це був новий світовий рекорд, який офіційно зафіксували. — Коли ж нам чекати від рівненських легкоатлетів нових світових рекордів чи бодай першої олімпійської медалі? — Загалом, як на мене, рівненські легкоатлети гідно захищають честь області на всеукраїнському рівні. У цьому році у змаганні юнаків серед 27 команд наша збірна стала п'ятою, серед юніорів — шостою, серед дорослих — стабільно 10-12 місця. Усе це насамперед за рахунок тренерського потенціалу. Але є ще інші дві важливі складові, на яких тримається результат — матеріальне забезпечення та база. І з цими складовими у нас не все гаразд. Вважаю, кошти розподіляються не завжди правильно, не завжди ставка робиться на тих спортсменів, на яких варто. Наприклад, є така бігунка Анна Ярощук — чемпіонка Європи та Всесвітньої універсіади. Вона — студентка МЕГУ. Була можливість, щоб вона на Олімпійських іграх у Лондоні паралельно виступала за Дніпропетровську та Рівненську області, але треба було їй дати стипендію. На жаль, цього не сталося. Хоча загалом із запрошенням спортсменів з інших регіонів треба бути дуже обережним, особливо, якщо це вікові спортсмени, щоб тим самим не нашкодити власним молодим атлетам. — Хто нині є головною надією Рівненщини? — Якщо говорити про молодь, то це насамперед вихованка Рівненської ОСДЮШОР бігунка Ольга Земляк, а також вихованець Костопільського спортліцею метальник списа Олександр Нечипорчук. — Ви згадали про базу, що з нею не так? — У таких умовах навіть найвидатніший тренер олімпійського призера не підготує. Головні проблеми — це доріжка на стадіоні "Авангард", яка давно вже вимагає заміни, а також зал для тренувань взимку. Прикро, що кожна нова влада, коли приходить, згадує про ринок Дикого, але нічого так і не робить, щоб повернути його спортсменам. Мине ще років з десять і базару все одно там не буде, але все це роки гальмування розвитку спорту. — Саме Ви були призначені директором тієї спортшколи, яку нині перетворено на ринок. Як усе тоді було? — Учні та тренери дуже хотіли, щоб швидше запрацювала нова спортшкола. Ми ходили і власними руками допомагали будівельникам копати траншеї, про це навіть "Спортивна газета" тоді написала. Але це був початок 90-х, розпад СРСР, тодішня влада нахабно продала цей унікальний об'єкт, виготовлений не за типовим, а за спеціально розробленим проектом. Офіційна версія — дали тріщину регелі, тобто підпорки. Але вони тріснули не знизу, що могло статися від навантаження, а тріщини з'явилися зверху, можливо, від неякісного цементу. Ярослав Дикий придбав це приміщення за 15 мільйонів карбованців, тоді як я, тренер, отримував мільйон. — Якою мала бути ця спортшкола? — З легкоатлетичних видів там, крім бігових дисциплін, мало бути штовхання ядра та стрибки з жердиною. З інших видів спорту — веслування, гімнастика, гандбол. Об'єкт був готовий на 90%, на 50 тисяч ще радянських рублів було закуплено тільки меблів. — І яка доля цих меблів? — Дещо дісталося школам, де вони зберігалися, а в основному усе розібрали, списали. — Де ще, крім Рівного, в області розвивається нині легка атлетика? — Насамперед в Костополі. Свого часу було дуже мудрим рішенням створити там спортінтернат. Щоправда, зараз говорять про перетворення його на спортучилище, що, вважаю, завдасть лише шкоди, адже підготовка юнаків — це одне, а дорослих — зовсім інше. Нині у Рівному є кілька вузів, що культивують спорт і легку атлетику зокрема — МЕГУ, НУВГП, РДГУ, і потреби в училищі я не бачу. Щодо інших районів, то на непоганий рівень вийшов Володимирецький район, стараються у Дубровиці, Зарічному, Рокитному, Сарнах. А от Радивилів на нашу область практично не працює, їхні спортсмени їдуть до Львова чи Тернополя. Зовсім погано з легкою атлетикою у Корці та Гощі. — Як ви ставитесь до бригадної системи підготовки спортсменів, тобто коли один тренер займається на початковому етапі, а інший — вже на міжнародному рівні? — Звісно, бригади — це правильно. Але важливо, щоб кожен тренер пройшов усі щаблі, починаючи від відбору. При цьому будь-який спеціаліст має вчитись і примушувати учня вчитись, адже якщо спортсмен інтелектуально слабкий, то в нього немає жодних шансів. При цьому він повинен мати знання не лише про спорт, а й про життя загалом. — Наскільки за 46 років Вашої роботи тренером змінилися діти? — Дуже змінилися, набрати дітей на секцію дуже складно. Вважаю, що освітянська політика щодо уроків фізкультури неправильна. Ми не говоримо: займайся спортом, бо інакше будеш хворим і рано помреш, ми, навпаки, закликаємо: не займайся спортом, бо він може призвести до смерті. Діти на фізкультуру зараз навіть форму можуть не одягати. Як результат, ми займаємося не відбором найкращих, як це було раніше, а просто набором усіх охочих. Ще одна проблема — фінансова, адже часто у батьків немає елементарно кілька зайвих гривень, щоб дати дитині на проїзд на тренування і з тренування, а в легкій атлетиці переважно бідні діти. — Але все ж таки тренери знаходять слова? — Один з чинників, що спонукає дитину тренуватись — це можливість виділитись серед однолітків, завойована медаль помітно возвеличує, а ще заняття спортом — це шанс побачити інші міста. Врешті-решт, якщо дитина і не стає великим спортсменом, то вона звикає до щоденної праці, стає нормальною людиною.
