Микола Несенюк: Брехня чи таємниця?

Лише кілька разів, коли дорослі добряче випивали в компанії лише своїх, я чув, як вони згадували брехню, яку передавали по радіо під час тої війни. Усі без винятку — і на фронті, і в тилу — знали, що це брехня, але мовчали. Собі дорожче. Начальники ж, які знали, що думають їхні підлеглі, мусили пояснювати їм, що правду казати не можна, бо це військова таємниця. Щось подібне маємо і тепер — зрозуміти, що насправді відбувається на фронті й не лише на фронті, з цілодобового «марафону» неможливо. Ніхто і не приховує того, що нам кажуть далеко не все і зовсім не все. Що виходить у підсумку? Колись давно читав хорошу книжку, де стверджувалося, що напівправда є найгіршою брехнею. Що краще мовчати, аніж казати не все. У тому, що це саме так, переконувався не один раз. А нині й поготів! Та хіба є цьому розумна альтернатива? Бо ж військову таємницю ніхто не скасовував. Можливо, я чогось не розумію, але як можна зберігати у таємниці те, що відбувається, чи те, до чого готуються, коли все і всюди миттєво знімається на відео і вільно передається на увесь світ? Як на мене, сучасні розвідки знають усе чи майже усе. Навіть за великого бажання жоден із нас не зможе видати ворогу військову таємницю, бо ворог все знає без нас і часом краще за нас. Хіба що президента нашого послухати. Він періодично розповідає про нове озброєння, його кількість і таке інше, оголошує про ті чи інші дії на фронті, про міжнародні оборонні угоди… Хіба це не має бути таємницею для ворога? Чи може це навмисна брехня, аби того ворога надурити? Видається, що надурити виходить насправді лише нас. Не всіх, звісно, а тих, хто досі вірить у мудрість нашого головнокомандувача і не здогадується, що це не зовсім так. Чи це теж військова таємниця? Тоді виходить, що я її видав. Або збрехав, щоб надурити ворога. Тепер вже не розбереш…