Спостерігаючи за поведінкою співвітчизників, які акуратно і по-діловому надягають на обличчя маски перед тим, як увійти туди, де без масок не пускають, довго не міг згадати, де я вже бачив щось подібне. Нарешті згадав!
Було це понад півстоліття тому, коли мене разом із рештою однокласників прийняли в «юні піонери» і пов’язали нам на шиї червоні галстуки. Чому саме «галстуки», а не «краватки», досі не знаю. Ще тоді спробував запитати про це нашу вчительку української мови Дарію Олексіївну, але вона у відповідь промимрила щось незрозуміле і дивилась після цього на мене з підозрою — школа ж бо була російськомовна! Та повернемося до галстуків, які ми, третьокласники, з гордістю пов’язували собі на шию щоранку, а декому, і мені у тому числі, мама цей галстук щоранку прасувала! Ми дуже гордилися тим галстуком перед молодшими за нас учнями першого і другого класу! Минув рік, і наше ставлення до червоного галстука почало змінюватися. Ми потроху починали розуміти, що вся ця «піонерія» є відвертою показухою, від якої нікому немає жодної користі. Звісно, окрім шкільних «активістів» та підлабузників, які якось непомітно майже всі поставали «піонерськими начальниками». Ніхто тих «начальників», ясна річ, не слухав, а галстуки ми поступово почали носити не на шиї, а у кишені. І пов’язували їх винятково там, де нам за відсутність галстука могли зробити зауваження. Що цікаво, з тої піонерської організації, на відміну від комсомольської, мене досі ніхто не виключив. Тому я і тепер можу з повним правом вдягнути на шию червоний трикутник, який дотепер вмію швидко зав’язати спеціальним вузлом. А що? Коли перевернути задом наперед, то цілком за маску зійде у тролейбусі. І не просту, а дизайнерську! А щодо того, чи є від тої маски якась користь, запитувати не варто — з нею за певний час станеться те ж саме, що сталося з моїм піонерським галстуком. А поки я буду її носити з гордістю, як той галстук у третьому класі!