Аргентинцям 70-річній Тамарі і 76-річному Миколі Шевчукам діти на золоте весілля хотіли подарувати подорож Європою. Але подружжя вирішило їхати на Батьківщину — в Україну. Адже хтозна, пояснювали вони, чи ще коли вдасться побачити українських родичів і відвідати могили рідних. Золоте весілля Шевчуки відзначили вінчанням у Покровському соборі Рівного, адже поклялися це зробити, якщо доживуть до 50-річчя шлюбу.
Влаштувати весілля у клубі дозволили за умови, що не буде вінчання Доля Тамари і Миколи Шевчуків доволі цікава. Батьки обох виїхали у 40-х роках минулого століття на закордонні заробітки: Миколині — до Аргентини, Тамарині — до Парагваю. Здавалося б, їм — мешканцям різних держав — ніколи не зустрітися, однак склалося інакше. — Я — родом із села Колодяжне, що на Волині, — батьківщини Лесі Українки, - розповідає п.Микола. - Коли мені було 6 років, мої батьки виїхали до Аргентини. А у 1955 році після смерті батька (він працював на м’ясокомбінаті і застудився, заходячи до холодильників, у яких зберігалося м’ясо) мама вирішила повернутися назад до родини. Я мав бухгалтерську освіту, а в селі на Волині з нею можна було влаштуватися на роботу хіба в колгосп. Коли я дізнався, що тут зарплату даватимуть лише зерном, вирішив шукати інші заробітки і поїхав до Здолбунова на будівництво цементного заводу. Оскільки мав другу освіту музичну й грав на акордеоні, мене не раз запрошували виступати на вечорах, грати музику для танців. Потім я працював музикантом у Рівному в клубі залізничників. І саме тут на одному з вечорів відбулася зустріч з Тамарою. …Тамара народилася у Парагваї, куди її родина виїхала з Млинівського району у пошуках кращої долі. А приїхала вона вперше в Україну з батьками після смерті Сталіна, коли припинилися репресії і відкрили кордони для емігрантів. — Мама моя все життя шила, а батько працював на будівництві, — згадує п. Тамара. - Приїхавши до Рівного, мама влаштувалася на швейну фабрику, батько — на будівництво льонокомбінату. Я пішла маминими слідами і працювала швачкою в дитячому ательє. З Миколою ми познайомилися на танцях. Мені тоді було 18 років. Миколу прозивали «американцем», або «Колею-аргентинцем». Він був зовсім не красенем: високий, худющий. Але в мене серце тенькнуло, коли його побачила. Це було кохання з першого погляду, хоча й дівчата мені казали: «Та не слухай ти його: він всім дівчатам одне й те ж говорить». — А в мене не з першого погляду все почалося, а з восьмого чи десятого, — зізнається п. Микола. — Але я помітив Тамару відразу, бо вона була новенька. Ми тоді обоє не вміли добре говорити українською мовою, але навіть не розуміли цього. Рік зустрічалися, а потім одружилися. У нас було комсомольське весілля у клубі залізничників, на якому був присутній перший секретар обкому комсомолу, інші керівники. Влаштувати весілля у клубі нам дозволили за умови, що не будемо вінчатися.
Лікарі сказали: «Вези її в теплі краї, бо тут вона жити не буде» У Рівному Шевчуки прожили 17 років. Тут у них народився син Микола, а згодом і донька Олена. Але їм знову довелося залишити Батьківщину. — Я дуже хворіла, — пояснює п. Тамара. — У мене був ревмокардит серця, і лікарі казали чоловіку: «Вези її в теплі краї, бо тут вона жити не буде». Але куди на південь їхати? Знайомих же там нема. А в Аргентині були родичі Миколи. Його дядько зробив нам виклик, і ми забрали дітей і поїхали. Спочатку нам тяжко було, як зазвичай буває на чужині. Адже ні кола ні двора не мали, а тут ще й сюрприз — народилася двійня: Марілін та Наталя. Жили спочатку в родичів, потім купили «времянку» з ділянкою у друзів. А за 3-4 роки і на власний будинок розжилися. Правда, купили його недобудованим. Але оскільки працювали на добре оплачуваних роботах, самі добудували. Микола тоді працював на металургійному заводі, а я завідувачкою швейної фабрики. У фабрики були хороші господарі. Вони дуже гарно до мене ставилися: постійно підвищували зарплату, щоб я не перейшла на іншу роботу, адже у мене було чимало інших пропозицій, допомогли з отриманням кредиту на житло. Все життя допомагали моїй родині. Потім я і Миколу забрала працювати закрійником на фабрику. А нині ми обоє на пенсії, але маємо власний маленький закрійний цех. І я досі шию вдома, маю постійних клієнтів.
За 35 років життя в Аргентині жодного разу не були в Україні Навіть будучи на чужині, Шевчуки не розгубили рідних традицій. В їхній сім’ї всі, за винятком зятів-аргентинців, знають українську мову. Організували Шевчуки у своєму місті в Аргентині український клуб, до якого збираються у суботні вечори. Тут навчають рідної мови, співають українських пісень, вчать народні танці, влаштовують концерти, обіди з національними стравами. — Аргентинці, коли запрошуємо на наші обіди, запитують: «А вареники будуть? Тоді прийдемо», — розповідає п. Тамара. — Такі клуби є і в інших національностей, які живуть в Аргентині: білорусів, поляків, євреїв. — А вчитися української мови у клуб до нас приходять і люди інших національностей. Так, приміром, італійцям дуже подобаються наші пісні, — додає п. Микола. За 35 років життя в Аргентині Шевчуки жодного разу не були в Україні. На 50-річчя спільного життя діти вирішили зробити їм подарунок — влаштувати подорож Європою. — Але я сказала дітям: «Про музеї й пам’ятники Європи, як повернуся, все одно забуду. Краще оплатіть нам дорогу в Україну. Адже там могили моїх батьків, багато родичів, друзів. І хтозна, чи доведеться ще побачитися», — розповідає п. Тамара. — Ми також вирішили в Україні обвінчатися, адже дали клятву: якщо доживемо до золотого весілля — обов’язково обвінчаємося. Дітей та внука з собою в Україну не брали. Адже подорож дуже дорого коштує. Але вражень від неї, думаю, на цілий рік вистачить.
Рівне не впізнали Україна Шевчуків вразила. Хоч рівень життя у ній, за їхніми словами, дещо нижчий, ніж в Аргентині. Але все одно, кажуть вони, українці живуть набагато краще, ніж 35 років тому. — Рівне ми не впізнали, — зізнається п. Микола. — Воно настільки розрослося!!! Та й життя змінилося до кращого. Але в Аргентині не п’ють так багато, як в Україні. — У селах, звичайно, у вас люди трудяться тяжко, — розповідає п.Тамара. — Але мають землю, господарство, то й їсти є що, не те що колись було: в хаті одна кімната на шість осіб, земляна долівка. Звісно, пенсіонерам у нас живеться фінансово краще, ніж у вас. Адже в Аргентині найбільше шанують старих і малих. Медична допомога у нас для пенсіонерів безкоштовна, половину вартості ліків оплачує держава і грошей за лікування ніхто не вимагає. А ще я помітила, що у вас люди дуже гарно вдягаються. Причому навіть щодень, в той час як у нас кращий одяг вдягають лише на свята, особливі події. Також у нас більше тратять гроші на ресторани, подорожі, а не на одяг. Натомість у той же ресторан вдягнути можуть джинси й кофтину. До речі, мене вразило, що нині в Україні не співають так, як колись, навіть у селах. На святкуванні нашого золотого весілля я мусила просити, щоб щось заспівали.
Головний секрет сімейного щастя — взаєморозуміння Вінчання Шевчуків відбулося 26 липня у Покровському соборі. Пані Тамара вбралася на цю подію у костюм, в якому була на вінчанні молодшої доньки, на голову пов’язала білий шарфик. «Молодята» вінчалися сидячи: все-таки вік дається взнаки. А святкували цю подію у кафе поблизу собору, запросивши до 40 родичів та друзів. Повторно золоте весілля відзначили ще й у Млинові, де теж у кафе зібрали найближчу родину. — Дуже гарно було, — ділиться враженнями п. Тамара. — Адже дехто з наших родичів, хоч одні у Рівному живуть, другі у Млинові, по десять років не бачилися. Тамара й Микола Шевчуки кажуть, що всі 50 років спільного життя прожили душа в душу. І навіть нині дивляться одне на одного зі зворушливою ніжністю. Щодо секретів щасливого шлюбу, то п. Тамара пояснює: — Треба пристосуватися одне до одного. Так, приміром, я 47 років прожила разом зі свекрухою і жодного разу з нею не сварилася. А з Миколою хіба через дітей часом сперечалися. А зараз діти виросли і ми маємо лише одне одного. — Головний секрет сімейного щастя — взаєморозуміння, — додає п. Микола, хитро посміхаючись. — Тобто, що хоче моя дружина, того хочу й я. Це — як в анекдоті: «У моїй сім’ї останнє слово завжди за мною», — похвалився чоловік. «А що ж то за слово?» — запитали його. «Так, люба. Звичайно, люба».
