Минулотижнева телевізійна передача «Без табу», в якій розповідалось про трагедію сім’ї Гелетюків з Демидівки, мала ефект вибуху бомби: цю подію обговорюють не лише пересічні громадяни і не лише на Рівенщині, занепокоїлись і більш-менш причетні до справи медики усіх рівнів аж до Міністерства охорони здоров’я. Працюють спеціальні комісії обласного управління охорони здоров’я та з числа депутатів обласної ради, які вважають, що у передачі заплямовано репутацію лікарів. Наступного після виходу передачі в телеефір ранку Млинівська міжрайонна прокуратура почала дослідчу перевірку обставин справи. Прокуратура, до речі, у зв’язку з іншими подіями влітку минулого року порушила кримінальну справу проти двох демидівських лікарів, прізвища яких не називають, за неналежне виконання ними своїх професійних обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки для хворого. Справу закрили, але потім прокурор скасував постанову про закриття і призначив повторну перевірку. Газета не береться робити висновки за прокуратуру, ту чи іншу комісію або забігати наперед зі звинуваченнями будь-кого. Ми подаємо інформацію з коментарями, які вдалося зібрати журналістові.
— Моя дружина Лідія померла у серпні минулого року від раку, — розповів Микола Гелетюк, — їй було 50 років. Страшний діагноз лікарі поставили років за два до смерті. Тоді вона два місяці лікувалась у Луцькому онкодиспансері. Потім повернулась додому, і знову лікарня, і знову додому. А в Луцьк поїхали тому, що там неподалік лікарні наша старша дочка живе, то завжди могла зайти і свіженького поїсти принести, а в Рівне так часто навідуватись, аби вона там лікувалась, не було змоги. Ліда знала, що у неї рак у швидко прогресуючій формі, і, як людина допитлива, кинулась читати усе, що стосувалося цієї теми, книги та періодику. За однією з вичитаних методик вона почала займатись: приділяла особливу увагу харчуванню, очищенню внутрішніх органів, виконувала гімнастичні вправи. І їй стало краще, вона повеселішала, стала поратись по господарству і виходити у селище, казала, що з часом, може, перейде на менші дози ліків, у тому числі й приписаного їй знеболюючого препарату. Ми з дружиною їздили в онкодиспансер на обстеже ння, там ніхто не заперечував проти її занять і порадили продовжувати. А тим часом у Демидівці почали говорити, що у Ліди, може, й немає ніякого раку… Одного дня до нас додому прийшла комісія з райлікарні у складі начмеда, хірурга, гінеколога і терапевта. Вони обмацували пухлини на животі хворої, а потім, маючи медичні висновки про те, що у неї четверта стадія раку, сказали, що це не рак і що вона здорова, нехай встає і йде працювати. Щоправда, через кілька днів вони «погодилися», що це рак, а мені у відповідь на обурення начмед сказала, що таким чином комісія хотіла підтримати моральний дух моєї дружини. Але ми, її рідні, розцінюємо цю «підтримку» не інакше, як знущання над хворою. Того ж дня до вечора Ліді різко погіршало, її надія на покращення, така важлива для тяжкохворих, була зламана, і саме тоді їй перестали вводити знеболюючий препарат промедол. Після того, як медсестра сказала, що запас промедолу закінчується, чоловік звертався до лікарні, щоб його замовили, але йому відповіли, що то не його справа. Вісімнадцять днів Ліда була позбавлена промедолу, якого, як повідомили лікарі п.Миколі, не можна було дістати у цілій області. Придбати в аптеці його теж не можна, оскільки це наркотичний засіб. Удвох із заступником головного лікаря вони навіть до Луцька їздили, але марно: промедолу на руки не дають. Чоловікові сказали, що Харківський завод-виробник тимчасово не працює, а тому й промедолу немає. Але він стверджує, що телефонував на завод, де йому відповіли, що підприємство справді не працювало, але ще минулого року, і що навіть у таких випадках завжди є запас. — Вона так кричала від болю, що люди із сусідніх будинків уночі спати не могли, до нас прибігали, — розповіла сестра нині покійної Антоніна. — Олеся, Лідина молодша дочка, при матері трималася спокійно, а коли виходила з кімнати, слізьми заливалась від безсилля, що мама так страждає, а вона не може нічим допомогти. Та й мені, хоч я старша за Лесю, важко було бачити муки сестри й чути її крики. Микола не спав по дві доби, бо мусив чергувати біля ліжка хворої та ще возити людей на Хмельницький, щоб щось заробити, лікування забирало стільки грошей! Він потім вивіз дві бочки упаковок від медикаментів та використаних систем. Нехай би лікарі хоч раз поговорили з нами, пояснили ситуацію, запропонували якісь варіанти. Микола старався, заробляв, і якщо, приміром, лікарня не мала грошей для закупівлі того промедолу, ми б на його вартість оплатили їй інші медикаменти. Коли вже не було до кого з лікарів йти, щоб дістати ці ліки, Микола Гелетюк записався на прийом до тодішнього начальника Демидівської міліції В’ячеслава Чайки і увійшов до кабінету зі словами: «У мене вдома хвора жінка. Що мені з нею зробити, зарізати чи задушити, якщо вона просить, щоб я вбив її?!». Того ж дня п.Чайка зателефонував до головного лікаря Демидівської лікарні Анатолія Домбровського і пояснив, які наслідки для нього може мати ненадання медичної допомоги, до Лідії одразу приїхала медсестра і вколола промедол, якого до цього нібито ніде не було. Хвора подякувала міліціонерові за надану медичну допомогу. Відтоді промедол кололи ще кілька місяців, до того дня, коли її не стало. Тепер лікарі обстоюють честь білого халата і відмовляються коментувати щось до того, поки комісії не встановлять, чи був промедол, чи чули люди крик хворої та інше. Попередньо головний лікар Рівенського онкодиспансеру Григорій Максим’як повідомив, що промедол і тоді, й зараз у дефіциті і що він дорогий, однак пацієнтка була забезпечена знеболюючим, принаймні вона одержала 149 із 200 ампул промедолу, наявних у лікарні. Лікарі кажуть, що промедол не врятував би жінку від невідворотної смерті, що це лише знеболююче. Але від нестерпного болю також можна померти. Не знаю, коли і скільки хвора жінка потребувала знеболюючого, однак якщо говорити про ціну, то протягом минулого року вона складала близько двох гривень за апмулу. Журналіст — не лікар, чим останні часто нам дорікають, і вже напевне не може сперечатись відносно дії та ефективності промедолу. Але лікар — також людина, і хто, як не він, має краще за інших розуміти людський біль? Іноді й слово лікує, а іноді — вбиває.
