Не можу не поздоровити Президента з рішенням відкликати свій законопроект із Конституційного Суду. Хотілося б вірити, що Кучма цього разу не відмовиться від свого слова, як це вже не раз з ним бувало. Сам процес відкликання законопроекту може супроводжуватися появою певних юридичних труднощів, але упевнений: при наявності щирого бажання Президента вони легко будуть переборені. А сам Леонід Данилович буде реабілітований за те, що так довго тягнув із проведенням реформи, намагаючись використовувати її як засіб для пролонгації свого президентського терміну. Що ж очікує нас у випадку, якщо Кучма забере свій проект?
Очевидно, у цьому випадку проведення першого етапу політичної реформи буде прискорено, тому що за парламентський законопроект, що залишився, уже висловилися представники майже усіх фракцій Верховної Ради. І все-таки якісь проблеми, безумовно, залишаться. Перша проблема — небажання Віктора Ющенка погоджуватися на істотне обмеження президентських повноважень. Така позиція лідера «Нашої України» цілком з’ясовна, оскільки через рік з невеликим, у президентському кріслі, досить імовірно, опиниться саме він. Не випадково Ющенко назвав парламентський законопроект «сирим», тобто його особисто він не влаштовує. Але, по-перше, для прийняття законопроекту трьомастами голосами підтримка «Нашої України» зовсім не обов’язкова. Вистачить депутатів одних тільки пропрезидентських і лівих фракцій (а є ще й бютівці). По-друге, Ющенко усе-таки підписав загальний з іншими опозиціонерами меморандум про підтримку тих принципів політичної реформи, на яких заснований парламентський законопроект. До того ж, багато впливових депутатів його блоку неодноразово висловлювалися за перехід до парламентсько-президентської республіки (Гринів, наприклад) і підтримали проект, підготовлений Верховною Радою. Відмовитися від своїх зобов’язань перед президентськими виборами Віктору Ющенку буде вкрай складно. Друга проблема — необхідність внесення таких змін і доповнень у законопроект ВР, що дозволили б урядові де-факто, а не на словах тільки, очолити виконавчу владу. Я маю на увазі внесення пункту про конструктивний вотум недовіри прем’єр-міністрові, що дозволить главі Кабміну бути більш рішучим при проведенні урядової політики, і, звичайно ж, обмеження президентського права вето винятково питаннями національної безпеки і прав людини. Сподіваюся, Кучма зрозумів, нарешті, що право вето йому і його ставленикові більше не знадобиться, а тому пропрезидентським фракціям нема рації за нього триматися. Третя проблема пов’язана з прийняттям нового виборчого закону. Депутати-мажоритарники і фракції, в яких вони становлять більшість, напевно будуть продовжувати давити на Президента для того, щоб той захистив їхній шанс пролізти в парламент через заздалегідь підгодований округ. Скоріше за все, Кучма не ризикне зовсім ігнорувати потреби мажоритарників — у будь-який момент можуть же і здати! Але в нього є можливість зняти вимогу обов’язкової «одностайності» у цьому питанні, тобто дозволити депутатам від партій «центру» голосувати у вільному режимі. А тоді до 200 голосів опозиціонерів, напевно, додадуться 50-70 голосів «центристів», і настільки важливий для країни закон буде прийнятий. Не варто очікувати, що одним тільки прийняттям виборчого закону і парламентського законопроекту про конституційні зміни можна затвердити демократію в Україні. Багато чого ще прийдеться змінювати в нашому законодавстві й зовсім не просто буде створити те, що складає основу всякої демократії, — громадянське суспільство. Але домінування твердої вертикалі влади, підконтрольної одній людині, уже на першому етапі політичної реформи може бути ліквідовано, а це буде означати, що наша країна дійсно вибрала європейський шлях розвитку. Ідучи, Леоніде Даниловичу, є сенс подумати не тільки про своє майбутнє, але й про майбутнє України.
