— Я не знаю, що б я робила без нього, — каже жінка зі слізьми на очах. — Він у мене — золота дитина. Хоча має дружину, маленьку дитину і живе окремо, відвідує мене майже щодня. Ходить на ринок за покупками, прибирає вдома, готує їсти, навіть пере і вікна миє, не цурається ніякої роботи. Сусідка мені каже, що в неї дочки так по господарству не справляються, як мій Юра. Я щодня дякую Богу, що маю такого сина. Чому не дають орденів за доброту, за синівську любов? Він був би в числі перших, кого слід було б нагородити.
Юрій — син п. Галини від другого шлюбу з Афанасієм Ковальчуком, який свого часу був мотогонщиком і мав численні нагороди за участь у змаганнях. Три роки тому він помер. Нині його сину Юрію 37 років, він працює токарем у КП «Рівнеелектроавтотранс». Отримує близько 1500 гривень, за які мусить і сім’ю утримувати (дружина перебуває в декретній відпустці), і мамі допомагати. Старший брат Юри живе в Білорусі, гроші час від часу теж присилає.
— Моєї пенсії 600 гривень не вистачає ні на ліки, ні на прожиття, — продовжує п. Галина. — Лікарі кажуть, що треба терміново робити операцію на нозі, яка коштуватиме близько 4 тисяч доларів, причому ніяких гарантій, що я видужаю, не дають, через інші проблеми зі здоров’ям. Де взяти такі гроші? Я маю дотримуватися суворої дієти: телятина, печінка, гранатовий сік, але на все це потрібні чималі кошти. Лікарі із «швидкої», яких я викликаю, коли біль у суглобах стає нестерпним, сердяться і кажуть, що треба лягати в лікарню, нібито ліки надаються безкоштовно. А на що ж тоді я витратила 2 тисячі гривень, коли востаннє лежала в лікарні? Тільки томографія шлунка коштує 300 гривень.
Пані Галина не може ходити через те, що все життя тяжко працювала, а це не могло не позначитися на її здоров’ї.
— На роботу на цукровий завод у Малому Олексині, де я на той час мешкала, я пішла ще в 14 років, — розповідає п. Галина. — Для цього мусила схитрувати й приписати собі кілька років. Мені було там дуже тяжко, не раз і хворіла, бо була ще зовсім мала, а навантаження було як для дорослих. Потім вийшла заміж і поїхала з чоловіком жити в Казахстан. У нас народився первісток. Коли чоловік помер, повернулася в Україну і влаштувалася на роботу на Рівненський льонокомбінат, де п’ять років працювала вантажником, щоб зарплата була вища. Коли отримала виробничу травму правої ноги й пролежала в лікарні 6 місяців, вийшла на легшу, «паперову», роботу. Відповідно й зарплата була чи не вдвічі менша за попередню, тож коли мені запропонували вищу платню на «Газотроні», я погодилася. Та потрапила, як кажуть, «з вогню та в полум’я» — в ртутний цех. Я знала, що працюю тяжко і на шкідливій роботі, але все це робила заради грошей: життя моє було нелегке. Тепер розплачуюся за це власним здоров’ям.
