Нещодавно на сторінках нашої газети було вміщено лист, у якому авторка Вікторія Левчук скаржилася на неналежне ставлення до її хворої дитини у дитячій міській лікарні. Щоб бути об'єктивними у висвітленні цієї ситуації, ми опублікували й коментар головного лікаря названого лікувального закладу Юрія Денисенка.
З січня цього року нашу сім'ю спіткало велике горе — померла у віці 2,5 місяця донечка Юля. Все почалося так. 21 жовтня 2002 вона народилась, коли нас виписували додому, завідувачка дитячого відділення пологового будинку №2 запевнила, що донька здорова. Дні йшли, дитина підростала, набирала вагу, була жвавою дівчинкою, піднімала голівку, впиралась ніжками, реагувала на кольорові іграшки. Першого січня близько 17-ї години я погодувала дитину і поклала спати. Десь о 19-й годині вона почала плакати. Я виміряла температуру, вона становила 37,1°. До 22-ї години температура піднялась до 39,3°. Дитина була неспокійною, плакала. Лікар швидкої допомоги, яку ми викликали до доньки, поставив діагноз «отит», і нас повезли в лікарню. В приймальному відділенні дитячої лікарні цей діагноз не був підтверджений. Мене з дитиною госпіталізували в палату №1. Прийшла медсестра і ввела доньці уколи. На моє запитання, від чого вони, відповіла: «Потрібно збити температуру». За цілу ніч ніхто з медперсоналу до нас не навідувався. Я зміряла температуру, позначка термометра сягала 35°. Дитина продовжувала поводитись неспокійно. Цілу ніч ні я, ні дитина не спали. Близько 6-ї години ранку прийшла медсестра. Перше її запитання було: «Як спали?». Я відповіла, що ніхто не спав і в дитини дуже впала температура. Медсестра, прізвища якої я не знаю, сказала, що такого не може бути, і зробила укол. Близько 9-ї години ранку зайш ов черговий лікар і оглянув доньку. Я сказала, що та за цілу ніч ні разу не мочилась, і в неї на памперсі з'явились рожеві виділення. Відповідь лікаря була така: «Мабуть, у неї пієлонефрит». Потім прийшла медсестра і взяла в доньки пробу крові. Через декілька хвилин зайшли лікарі, оглянули дитину, і після цього її забрали в реанімацію. Що з моєю донькою трапилось, ніхто нічого не пояснював. О 12 годині начмед лікарні, поговоривши з моїми рідними, сказала, що для встановлення діагнозу потрібно взяти пункцію, оскільки є підозра на те, що в дитини менінгіт. Через годину вона викликала моїх родичів і сказала, що в дитини справді менінгіт, але не дуже складної форми. Зав.відділенням Ірина Петрівна сказала, що медики роблять усе можливе, щоб вилікувати доньку. Ми запитали, чи потрібно купити якісь ліки. Нам була дана відповідь, що нічого не треба, тому що для таких маленьких дітей у них все є. Ми просили заввідділенням викликати на консультацію лікарів з обласної лікарні, однак вона взагалі нічого на це не відповіл а. Мені навіть видалось, що поведінка заввідділенням п.Погребняк була останні години якоюсь неадекватною. Вона ходила ввесь час з амбулаторною карткою Юлі (не з історією хвороби) і казала нам, що «наша Юля в неї забрала ввесь час, а 40 дітей залишились без нагляду». Трохи згодом Ірина Петрівна сказала, що потрібно купити на станції переливання крові гемоглобулін, а також стерильну соду, яка є тільки в аптеці обласної лікарні. Чоловік поїхав туди, але скрізь було зачинено. Коли я сказала лікарю, що цих препаратів немає, вона ніяк не відреагувала. Близько 16-ї години я побачила у лікарні бригаду лікарів-реаніматорів з обласної лікарні, і в цей час у дитини зупинилось серце. Лікарі терміново підключили апарат і дитина почала дихати. Десь о 21-й годині мені сказали, що дитину зараз неможливо переводити в обласну лікарню і нам всім треба йти додому, телефон у лікарні є і можна буде дзвонити. Наостанок мене покликав лікар і дозволив подивитись на мою крихітку — це була остання зустріч з живою донечкою. Після поверн ення додому ми щогодини дзвонили в лікарню. Нам відповідали: «Пульс стабілізувався, але апарат підключений», що стан ще важкий, але спостерігається покращення. О 1.25 був дзвінок з лікарні: Юля померла. Коли в обласній лікарні був зроблений розтин тіла доньки, я по телефону розмовляла з лікарем Іриною Адольфівною, котра робила розтин. Вона сказала, що поки що ставить діагноз такий, який дали у дитячій лікарні - «менінгіт», а більш розширений аналіз буде через два тижні, тоді можна буде більш предметно поспілкуватись. Мати мого чоловіка 3 січня близько 17-ї години приїхала в дитячу лікарню, щоб взяти амбулаторну картку Юлі, а не історію хвороби. У відділенні черговий лікар, побачивши її, знітився, довго шукав картку, а потім сказав, що її немає, бо забрали в поліклініку. В реєстратурі сказали, що картка у заввідділенням Л.Галянт, але робочий час уже закінчився і застати її можна буде лише завтра. Наступного дня, 4 січня, моя свекруха прийшла в поліклініку, але п.Галянт не було. Вона побачила головного лікаря п.Денисенка і запитала, чи може взяти амбулаторну картку. Він на ходу сказав, що ніякої картки не дасть інакше, як на вимогу правоохоронних органів. 17 січня свекруха подзвонила в обласну лікарню лікарю, яка робила розтин. Дізнавшись, що ми будемо писати скаргу, вона сказала, що ніяких виписок не дасть, хіба лишень їх вимагатимуть правоохоронні органи. Я і мої родичі глибоко сумуємо з приводу втрати нашої донечки, нам її не повернути до життя. Але я хочу, щоб лікарі відчули той біль, який є в наших серцях, і щоб ніхто більше не хоронив і не оплакував своїх діточок.
