У дитинстві я мріяв стати пілотом. Хотів піднімати у повітря літаки, бажано не військові, і облетіти на літаку якщо не увесь світ, то хоча б досяжну для нас на ті часи його частину. І що я оце б тепер робив, якби мене не забракували у сімнадцять років із кандидатів у льотчики «за станом здоров’я»? Куди б і на чому я зараз літав? Ну хто міг подумати двадцять років тому, що новенький аеропорт, зведений в нашому місті «на перспективу», виявиться у ХХІ столітті нікому не потрібним? Хто знав, що нам не лише космонавти, а й звичайні льотчики будуть непотрібні, а злітну смугу прагнутимуть продати хоч за якісь гроші, аби наповнити міський бюджет і зняти з нього тягар утримання стратегічної цієї споруди?
У дитинстві я мріяв стати пілотом. Хотів піднімати у повітря літаки, бажано не військові, і облетіти на літаку якщо не увесь світ, то хоча б досяжну для нас на ті часи його частину. І що я оце б тепер робив, якби мене не забракували у сімнадцять років із кандидатів у льотчики «за станом здоров’я»? Куди б і на чому я зараз літав? Ну хто міг подумати двадцять років тому, що новенький аеропорт, зведений в нашому місті «на перспективу», виявиться у ХХІ столітті нікому не потрібним? Хто знав, що нам не лише космонавти, а й звичайні льотчики будуть непотрібні, а злітну смугу прагнутимуть продати хоч за якісь гроші, аби наповнити міський бюджет і зняти з нього тягар утримання стратегічної цієї споруди? Хто б здогадався на зорі нашої незалежності, що за двадцять років усередині країни найбільш потрібною буде «професія» реалізатора, а стояння на базарі буде називатися «підприємництвом»? У школі нам, здається, це по-іншому пояснювали. Тоді на літаку, нехай і старенькому, можна було до поліських сіл долетіти з Рівного. А тепер? Тепер аеропорт працює виключно на Вітю. Того самого, що обіцяв «не словом, а ділом». Він як небожитель прилітає інколи до нас, аби ощасливити регіон своєю «небесною» появою. Більше ощасливлювати нічим. Окрім дієслова «я переконаний», яке з подачі цього Віті тепер вживають де треба і не треба, нічим цей діяч нас не збагатив. Але літати продовжує. Навіть літака собі нового за державний кошт замовив. А що? Раптом треба буде терміново відкрити водокачку під Маріуполем? Без нього ж не обійдеться. Поки біля нещасної новобудови не позбирають народ, поки не постоїть той народ кілька годин в очікуванні вічно заклопотаного Віті, поки не послухає його словесну жуйку, нічого не відкриють. Тож нехай собі літають. І згаданий вже нами Вітя, і його перший помічник, теж Вітя, і Юрасик наш із внутрішніх органів. Вони не небі — ми тут. Маємо нагоду, не відриваючись від рідної землі, опановувати науку виживання під їхнім мудрим керівництвом. Полетіти, звісно, можна. Але для цього слід поїхати до Львова чи до Києва, а вже звідти далі. Якось іншим разом. На машині швидше виходить і дешевше. Одне тривожить: діти вже не мріють, як ми колись, підкоряти небесний простір за штурвалом реактивного літака. Дітям і без літаків добре. Навіщо, коли є Інтернет, через який куди завгодно — за мить! Чого ж у такому разі ввесь інший світ продовжує літати і з нас, таких розумних, прикладу не бере? Довго думав, поки здогадався. У тих країнах відсоток Віть на душу населення становить нуль цілих одна тисячна. А у нас? Куди не кинь по начальству — кожен четвертий Вітя. Тож поки не виведуться оці Віті, нікуди ми не полетимо. Добре, що серед малечі нині Віть на порядок менше, ніж сорок чи п’ятдесят років тому. Тож надія є. Але все одно їх ще занадто багато. Навіть серед дошкільнят. Тих самих, які літаки у двадцять першому столітті в основному по телевізору бачать.
