Коли в столиці кипіли політичні пристрасті й щоденно ешелонами прибували донеччани на підтримку своїх лідерів, у Донецьку тим часом було тихо і спокійно. Жодних наметів, партійних прапорів. Місто жило своїм життям, яким і побачили його журналісти з різних регіонів країни, котрі прибули сюди за підтримки Журналістського фонду України в рамках акції «Україна очима редактора».
У шахті… соляній Шахта імені академіка О. Скочинського, на якій побували журналісти, — одна із небагатьох, яка працює прибутково. Її виробнича потужність — 500 тисяч тонн вугілля у рік. Вирізняється вона з-поміж інших шахт на Донеччині своєю глибиною (1300 метрів), високою технологічною оснащеністю, а також агресивним поводженням вугільного пласту і порід, що мають здатність зненацька викинути сотні тонн вугілля і десятки тисяч кубічних метрів газу метану. Саме на цій шахті у 1992 та 1998 роках найбільше загинуло шахтарів. Ці трагічні випадки змусили керівництво впровадити комплекс противикидних заходів. Тут задіяні системи автоматичного газового контролю, апаратура контролю кількості повітря, що надходить в очисні вибої, апаратура автоматичної локалізації вибухів і оповіщення про ранні стадії загоряння пласту, на придбання яких адміністрація шахти витратила понад вісім мільйонів гривень. Окрім того, як запевняє керівництво шахти, ділянки обладнані переносними рятувальними пунктами, а робітники забезпечені засобами контролю вмісту метану й особистими засобами захисту органів дихання. Відчути гостроту вражень, спустившись на 1300 метрів під землю, нам не випало. Керівництво шахти не дозволило. Для цього потрібно пройти спецінструктаж, медичний огляд, адже тиск на глибині змінюється і не кожен може витримати. Та й, власне, коли ми побували біля ліфта, яким опускаються під землю шахтарі, стало моторошно. Вже ніхто з журналістів розмови про спуск на глибину не вів. І все ж нам випала нагода опуститись у шахту, але соляну. У невеличкому містечку Солендар, що неподалік Артемівська, в основному добувають кам’яну сіль, гіпс та вогнетривку глину. Одна із шахт, що входить до об’єднання «Артемсіль», стала своєрідною Меккою для туристів. Тут щороку проходять «Соляні симфонії», також діє дитячий профілакторій, де хворі на астму діти поправляють своє здоров’я, а дехто, за певну плату, організовує шлюбну церемонію. Все відбувається на глибині 300 метрів. Якихось десять хвилин — і ви в підземному соляному царстві. Найбільше вражає так звана органна зала висотою 27 метрів з неймовірною акустикою. Саме цю залу вибрали для своїх концертів австрійські музиканти, які щороку приїздять до Солендару. Почути їх можуть усі бажаючі, які готові викласти за квиток не менш як 500 доларів. Ми також мали змогу почути музику, щоправда, в запису.
Власником заводу став студент-пакистанець Історія створення металургійного міні-заводу «Істіл (Україна)» така ж, як і в більшості підприємств не лише Донецька, а й в цілому в Україні, що нині працюють з іноземними інвестиціями. Але цікавим є те, що його власником став колишній студент із Пакистану Моххамад Захур, який вчився у Донецькому політехнічному інституті. Чи будучи ще студентом він пригледів цей завод, який тоді мав зовсім інший вигляд й іншу назву, чи ідея викупити його прийшла пізніше, підлеглі не розповідають. Єдине, що говорять про свого власника, що він із заможної родини і нині мешкає у Лондоні. У модернізацію виробництва цього металургійного міні-заводу компанія ISTIL Group, якій належить завод і яка є власністю пана Захура, інвестувала понад 150 мільйонів доларів. Його продукція, а це сталеві трубні заготовки, експортується в США, Великобританію, Німеччину, Францію, Італію, Іспанію та інші країни. Побувавши на цьому міні-заводі, який, до речі, займає декілька десятків гектарів, мені чомусь пригадався фільм, який пам’ятаю ще з дитинства, — «Весна на Зарічній вулиці». Хоч фільм знімався на Запорізькому металургійному заводі, але принцип роботи такий же: печі, з яких ллється розплавлена сталь, котра тут же перетворюється на трубні заготовки. Хіба що різниця в організації праці — за усім виробничим процесом спостерігають фахівці за комп’ютерами.
Монахи Святогорської лаври судяться з народним депутатом На правому високому березі річки Донець, серед крейдяних гір, покритих густим лісом, розташована Свято-Успенська Святогорська лавра. Перші згадки про неї відносяться до XVI сторіччя. Не раз монастир грабували, закривали, але щоразу він відроджувався до життя. Нинішнім монахам, яких тут мешкає майже сто осіб, також доводиться «воювати» з народним депутатом «бютівцем» Зубовим. Нардеп, як стверджує отець Феофан, незаконно придбав одну із будівель, яка розташована на території лаври. Він цю будівлю нібито подарував дочці, яка планує тут відкрити туристичне агентство, а також кафе. Адже до лаври приїздять десятки тисяч паломників, туристів, тож бізнес був би непоганим. Але з таким сусідством не погоджуються монахи. Вони подали позов до суду, сподіваючись повернути цю будівлю у власність лаври. Поки одна частина монахів відстоює свої володіння у суді, інша — контролює будівництво храму на території скиту, що поруч з лаврою, веде господарство. Адже мають монахи велику пасіку, сад, декілька гектарів городу, власну швейну майстерню. Оглянути всю лавру, помилуватись краєвидами було замало часу. Тож отець Феофан, який був нашим гідом, запросив приїхати іншим разом. До речі, на території лаври є готель для паломників. За добу проживання беруть 15 грн., а якщо кімната без зручностей, — то безплатно поселяють.
