Данило Корилкевич: «Я був і маленьким, і великим, і дуже великим»

4815 0

Ми у соцмережах:

Данило Корилкевич: «Я був і маленьким, і великим, і дуже великим»

У червні у селі Білий Камінь Львівської області 61 рік тому в сім’ї бухгалтера і доярки Корилкевичів народився син вагою понад шість кілограмів. Йому за галицькою традицією дали подвійне ім’я — Данило-Богдан. Тоді ніхто й не думав, що ця дитина стане колись одним з десяти найбагатших людей в Україні. Сьогодні Данило-Богдан Корилкевич працює головою Дубенської районної держадміністрації, активно займається благодійністю, будує храми і запевняє, що не претендує на посаду керівника області.

”Думаю, що причина багатства — у генах” — Розкажіть про свою сім’ю. Хто ваші дружина і діти, чим займаються? — Мені дуже пощастило з дружиною, адже характер у мене нелегкий. Вона розуміє, підтримує і все життя супроводжує мене, народила мені двох дітей — сина та дочку. Спочатку дружина була вихователем дитячого садка, потім — музичним керівником. Обоє дітей, до речі, закінчили музичну школу. І я вмію грати на кількох музичних інструментах, найкраще — на гітарі. Колись навіть на весіллях грав. Але музикантом ніхто з нас не став. Дружина зараз має свій бізнес — ресторани і готелі, а також салон краси. Дочка працює в будівельному бізнесі. Це видобуток та виготовлення будівельних матеріалів — вапно, камінь, порошки для розчинів. Син цим всім керує. Ще займаємося тваринництвом — маємо 5 тисяч голів худоби, відгодівельний комплекс та близько 12 тисяч га землі. — А «Дакор» проданий? — Так. Ми не мали можливості його далі вести, тому що не було обігових коштів, щоб утримувати такий великий бізнес. Він потребував капіталовкладень щодня. Ми мали інвестиції, дешеві кредити. Але коли увійшли у кризу, банки відмовилися нас кредитувати. — Коли ви продавали бізнес Бахматюку, ходили чутки, що вас змусили це зробити. — Я вважаю, що мене змусили це зробити економічні причини, тому що я мав кілька варіантів продажу бізнесу. Я міг продати його американським інвесторам, двом російським. Порошенко з братом Ющенка теж були не проти придбати його. Я вибрав тих, хто на той час справді мав кошти. — У ЗМІ згадується, що ви отримали від продажу 20 мільйонів доларів. Ця сума близька до реальної? — Я не можу відповісти на це запитання з елементарної безпеки моєї родини. — Ви мали консультантів по бізнесу, які радили вам, у що вкладати гроші? — Там, де дві людини, співпраці уже немає. Я був директором цукрового заводу, і в мене вистачило розуму свого часу, щоб розпочати свій великий бізнес. Цукровий завод був у власності «Дакора», тепер у власності Бахматюка. Нині сімейним бізнесом управляють син та дочка. Вони чудово співпрацюють, тому що дочка вдалася характером в мене, а син — у матір. До того ж мій син — дуже розумний, отримав спеціальну освіту, щоб управляти бізнесом. — Даниле Михайловичу, ви за освітою — інженер-механік, мій тато — теж інженер-ме­ха­нік, але мільйонером не став. Що треба робити, щоб розбагатіти? — Я думаю, що причина у генах (сміється). Мої батьки були з багатих сімей. Один мій прадід був начальником залізничної станції. Його син, мій дід, побудував за свої кошти школу і був її директором. Інший мій дід виїхав до Австралії під час розкуркулення, там вдруге одружився і дуже розбагатів. При цьому я — виходець із звичайної сім’ї, бо тато працював бухгалтером у колгоспі, а мама була спершу буфетницею, потім дояркою. Тато не міг мені дати стартового капіталу. Перед тим як стати директором цукрового заводу, я пройшов усі щаблі, починаючи від завідувача маленької майстерні. Був і маленьким, і великим, і дуже великим. — І як воно — бути багатим і великим? — Хочеш бути багатим — будь готовий до того, що не бачитимеш за роботою, як ростуть діти і внуки. Багатство — як цілодобова робота. — Тобто часу на внуків не маєте? Скільки їх у вас, до речі? — Четверо. Найстарша внучка вже студентка, найменшій — два роки і сім місяців. Мені вистачає на внуків часу завжди, бо нині я відійшов від бізнесу. Я обожнюю їх, можу віддати їм все водночас. Менші внуки просто «не злізають» з мене. Беру їх на риболовлю, у вольєр в лісі — показую їм фазанів, куріпок, лисиць, бобрів, диких кіз і кабанів. — Часто буваєте на батьківщині — на Львівщині? — Так. Кілька місяців тому помер мій батько. Залишилася 84-річна мама, яку я часто відвідую. Вона як була в молодості поміщицею, так нею і залишилась. До цього часу керує сином і всією родиною (сміється). Вказує мені, кому я маю допомогти, що зробити. Ми за годину розмови можемо двічі-тричі посваритися. Але нічого — виконую.

”Посада голови облдержадміністрації мене не приваблює” — Навіщо покинули бізнес і пішли в політику? Хіба це не більший клопіт? — Ви праві. На теперішній посаді я маю зарплату три тисячі гривень, а керую більшою кількістю людей, ніж коли був директором цукрового заводу. Якби сидів у кабінеті цілодобово, то весь цей час до мене йшли б люди. Тобто ви розумієте, що мене не цікавлять ні гроші, ні ордени, ні слава. Я зараз у тому віці, коли хочу спокійно робити добрі справи, що дозволяє ця посада. За все життя я дуже мало жив для душі, постійно працював для заробітку. — Скажіть як бізнесмен, що потрібно робити, щоб район почав розвиватися? — Інвестування — сьогодні головний шлях до розвитку району. Маючи 180 тисяч га землі, я завів у Рівненську область 80 мільйонів доларів інвестицій за якихось 10 років. Я знаю, як це робити, і можу навчити українських інвесторів, як залучити великі кошти на Рівненщину і отримати з них чималий прибуток. Не обов’язково для цього мати землю у приватній власності — достатньо оренди. Далі все залежить від угоди влади з інвестором. Влада повинна передбачити, що інвестор має зробити те й те в селі. Контроль за виконанням умов угоди, звісно ж, лежить на районній адміністрації. Якщо умови не виконуються, змінюємо інвестора. Слава Богу, їх сьогодні є великий вибір. — Чи вистачає вам коштів, які виділяє державний бюджет, на район? Чи, можливо, доводиться докладати з власної кишені? — Скільки б коштів на район не дали з державного бюджету — їх всі можна використати, якщо правильно розподілити. Якщо робити дорогу, то так, щоб вона служила хоча би п’ять років. Якщо робити дитячий садок, то так, щоби була і котельня, і утеплене приміщення, і якісні вікна, й іграшки — щоб принаймні п’ять років підряд нам було не соромно туди заходити. — Ви маєте справу безпосередньо із сільськими головами. Не виникає з ними проблем? — Іноді натрапляю на непорозуміння. Наприклад, приїхав в одну сільську раду вранці, а там сільський голова говорити від випитого вже не може. Або приїхав в інше село, а там нема порядку — той не платить податки, той викупив землю, а вона заростає бур’янами. Ми провели інвентаризацію. Сьогодні практично всі сільські ради виконують місячний бюджет, а тому в села почали надходити кошти. Часом доводиться вирішувати проблему радикально — через звільнення. Зробив один такий крок — зразу дисципліна покращилась. Результат — у 16 селах маємо освітлення вулиць, зроблено 65 доріг в районі, маємо 400 га під овочі і фрукти для медичних закладів та шкіл. — Раніше ви були головою обласної ради, а тепер повернулись в район... — Мені пропонували й зараз бути головою обласної ради. Але Василь Берташ попросив, щоб я пішов у Дубенський район, де я пропрацював 25 років. Хоча я міг би піти керувати і в Здолбунів, і куди-інде. Проте мені, звісно, приємно працювати саме тут, де живуть мої діти й внуки. — А як щодо посади голови облдержадміністрації? — Вона мене не приваблює. Це адміністративна робота, не для мене.

”У Соборі Петра й Павла в Римі сповідався чотири години” — Відомо, що ви жертвуєте кошти на храми... — Так, і відбудовую їх. Їжджу по світу, відвідуючи святині. Сповідався у соборі Петра й Павла в Римі. Щоправда, це сталося випадково. У мене тоді був день народження. Зустрівся з тамтешньою українською діаспорою і запитав у них, чи не можна було би посповідатися. Сповідався в українського священика чотири години. Дружина жартувала, що я, напевно, вже все видав. У моєму кабінеті все освячено. — Бурштиновий портрет Віктора Януковича, який висить над вашим кріслом в кабінеті, теж освячений? — Так, мені подарував його настоятель церкви у селі Привільне отець Віталій. — Ви не шкодуєте грошей на благодійність. На що даєте гроші? — На лікування, операції, лікарні, санаторії, дітей-сиріт. Звертаються по допомогу і зі Здолбунова, і з Радивилова, і з Рівного. Звертається до мене і багато лікарів. Є цілі відділення в області, які я робив за свої гроші. Я роблю це від душі. Діти, мабуть, скоро виженуть з дому за те, що тринькаю зароблені ними гроші (сміється). Проте я вважаю, що добрі справи потрібно робити постійно. Вони потім повертаються тобі сторицею. — Ви неодноразово говорили, що фізично витривалі і здорові. У чому секрет? — Я народився вагою шість з половиною кілограмів, і мама три місяці лікувалася після таких тяжких пологів. Перший рік я ледве не вмер, тому що, як виявилось пізніше, мені просто не вистачало їжі. Зате потім майже не хворів. Перший укол отримав у сорок років. Гадаю, що секрет насамперед у спорті, яким я активно займаюся. Також веду здоровий спосіб життя. Щоранку бігаю в плавках до водойми недалеко від мого дому покупатись — і влітку, і взимку. Після купання розпалюю баньку і гріюся. Завдяки цьому взимку ходжу без шапки, та й пальто ношу тільки для годиться. Для мене вода, вогонь і земля — найкращі лікарі. — І все ж, якщо отримали укол, значить чимось хворіли? — Так, мав проблеми з ногами. Переніс операцію в Україні, консультувався із швейцарськими лікарями. Окрім занять спортом і водних вправ, вони порадили скинути 15 кг ваги. Їхніх порад дотримався і до цього часу нормально почуваюся. — Як і де відпочиваєте? — Надаю перевагу відпочинку на воді. Люблю підводне плавання і рибальство. Також маю на Тернопільщині мисливське господарство. Розводимо кабанів, кіз, зайців, а потім випускаємо їх. Сам рідко полюю на дичину — люблю більше дивитися на неї в природі. Кізочок не стріляю — Боже збав! А от на козлів полюю — їх у нас багато (сміється). Також катаюся на лижах як в Україні, так і в інших країнах світу. — А хіба заняття дайвінгом підходять для людей 60-річного віку? — Я почав цим займатися після сорока. Мій тренер-швейцарець з дайвінгу сказав, що в такому віці уже тільки п’ють пиво та дивляться, як пірнають інші. Та це мене не зупинило. Одного разу трапилося так, що мені в Тихому океані не вистачило повітря. Я швидко натиснув на клапан, щоб мене підняли. Від того пішла з вух кров, проте несильно, усе минулося. — Маєте якесь хобі? — Колекціоную зброю, зберігаю її в сейфі. Маю доволі багато зброї: і російську, і німецьку, і французьку. Останній, до речі, понад 150 років. Також дуже люблю читати вечорами після роботи, особливо літературу, написану до 1917 року. Люблю, наприклад, «Спартака», «Роксолану», але не Загребельного. Наразі читаю японського письменника, який пише, за якими законами треба жити.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також