Не хвилюйтеся, мова буде не про кіно. Не про Бульбу як літературного персонажа, а про бульбу як картоплю. Тому що брешуть все ті москалі. Видають бажане за дійсне. Не про історичну роль того чи іншого письменника чи його героїв думають наші люди у ці весняні дні. Не про вибори Президента чи парламенту, дострокові чи не дострокові. Народ думає про бульбу. Так само як сто і двісті років тому виходять українці на городи з лопатами, аби закопати у землю певну кількість картоплі зі стратегічною метою восени викопати більше. Такий у нас український народний спорт. Не футбол, не волейбол чи ще якась атлетика, а саме саджання бульби на городі. Принаймні у традиційно довгі травневі вихідні людину з лопатою у нас можна побачити у сто разів частіше, ніж людину з футбольним м’ячем.
Не хвилюйтеся, мова буде не про кіно. Не про Бульбу як літературного персонажа, а про бульбу як картоплю. Тому що брешуть все ті москалі. Видають бажане за дійсне. Не про історичну роль того чи іншого письменника чи його героїв думають наші люди у ці весняні дні. Не про вибори Президента чи парламенту, дострокові чи не дострокові. Народ думає про бульбу. Так само як сто і двісті років тому виходять українці на городи з лопатами, аби закопати у землю певну кількість картоплі зі стратегічною метою восени викопати більше. Такий у нас український народний спорт. Не футбол, не волейбол чи ще якась атлетика, а саме саджання бульби на городі. Принаймні у традиційно довгі травневі вихідні людину з лопатою у нас можна побачити у сто разів частіше, ніж людину з футбольним м’ячем. Скажете, що не спортом є наше традиційне саджання бульби, що це питання виживання народу. Якщо хочете, самі собі про це і кажіть. Бо коли мішки з картоплею везуть на городи своїми автомобілями, підтримуючи зв’язок мобільним телефоном, щось не віриться у вирішальну роль посадженої навесні бульби у народному виживанні. Це просто розвага така на свіжому повітрі. Нікому ж чомусь не спало досі на думку самотужки зібрати вдома автомобіль, комп’ютер чи мобільний телефон. Навіщо, коли цим займаються професіонали? А чому картоплю мають вирощувати аматори? Вирощувати за технологією прапрадідів, яка у двадцять першому столітті просто смішна. І знаєте, що я з цього приводу думаю? Наші люди просто ховаються за тою весняною бульбою від життя. Так і не навчившись нічого за останні сто років, ми практично все завозимо з-за кордону. Від нафти і газу до м’яса та сала. Від побутової техніки до одягу та взуття. Тільки й можемо, що перепродувати чуже. Назвіть мені хоч один товар, вироблений у нас, який би відповідав світовим стандартам і продавався за кордоном. Сталевий прокат не пропонувати. Бо його ще позаминулого століття нас навчили виплавляти англійці з компанії «Брітіш стілл», отруюючи при цьому усе довкіл на сто років наперед. Так-от, замість того, щоб сісти на весняному сонечку і подумати про те, як ми до такого життя дійшли, народ хапає лопати і біжить по городах. Думати не хоче. Чи то страшно думати, чи то соромно. Краще не думати взагалі. Просто копати і саджати бульбу. І якщо мавпа перетворилась на людину лише після того, як взяла до рук дрючка, то українці перетворяться на цивілізовану націю лише після того, як кинуть оту саму лопату, якою закопують щовесни на городах бульбу. Тому що це вже не сільське господарство. І навіть не спорт, і не розвага. Це — ритуал. Віддання данини бульбі. Данини за те, що дозволяє жити з таким розумом.
