Колись давно на сходах новенького тоді кінотеатру «Космос» (тепер нічний клуб «Лагуна») декілька підлітків середнього віку зустрічали учнів молодших класів словами «Дай мєлочі!», супроводжуючи ці слова загрозливими жестами. Переляканим дітлахам слід було швидко вибирати: або втікати від більш фізично сильних вимагачів, або кликати на допомогу дорослих, або вступати у нерівну бійку, захищаючи власні копійки, які мама дала на кіно. Можна було, звичайно, і дати «мєлочі» вимагачам, але тоді ти назавжди, принаймні у дитячій системі виміру, ставав дійною коровою для тих підлітків і аби задовольнити їх та себе, просити у мами не десять копійок на кіно, а двадцять.
Колись давно на сходах новенького тоді кінотеатру «Космос» (тепер нічний клуб «Лагуна») декілька підлітків середнього віку зустрічали учнів молодших класів словами «Дай мєлочі!», супроводжуючи ці слова загрозливими жестами. Переляканим дітлахам слід було швидко вибирати: або втікати від більш фізично сильних вимагачів, або кликати на допомогу дорослих, або вступати у нерівну бійку, захищаючи власні копійки, які мама дала на кіно. Можна було, звичайно, і дати «мєлочі» вимагачам, але тоді ти назавжди, принаймні у дитячій системі виміру, ставав дійною коровою для тих підлітків і аби задовольнити їх та себе, просити у мами не десять копійок на кіно, а двадцять. Коли ж мама запитувала навіщо, залишалось мовчати. Мама тлумачила усе це по-жіночому і думала, що додаткові гроші потрібні були, аби повести у кіно, аби пригостити морозивом якусь дівчинку, не здогадуючись, що «дівчинка» стоїть під кінотеатром і димить смердючою цигаркою майже як дорослий. Це ще був не останній варіант. Можна було просто не ходити до того «Космосу», обираючи інший маршрут. На щастя, кінотеатрів тоді було вдосталь. І це ще не все. Дехто з першокласників, коли великі хлопці вимагали «мєлочі», стверджували, що грошей у них немає. Для доказу вивертали кишені, підстрибували, аби було чути, що нічого не дзвенить, і ще деякими способами принижували свою дитячу гідність. Був, нарешті, останній спосіб розмови з бажаючими отримати від тебе «мєлочь». Та про нього згодом. Бо ж я не просто так згадав свої непрості дитячі проблеми. Згадав їх тоді, коли наша керівничка уряду почала вимагати у керівника держави мільярд на «боротьбу з епідемією». А той почав викручуватись, мов той першокласник, почав пояснювати, чому не може взяти й дати «мєлочі» розміром у мільярд гривень настирливій, як малолітній вимагач, прем’єрці. І так їй пояснював, і по-іншому. І стрибав по-бюджетному, доводячи, що грошей нема, і мамі, тобто Міжнародному валютному фонду, жалівся… Нічого не допомагає. Перестріває вона його на кожному кроці й вимагає: «Дай мільярд!». І нема на це ради. Точніше, є. Коли я був малий, трохи старших вимагачів можна було просто послати подалі. Якщо ж не слухали, то прийти наступного разу не самому, а із зграєю друзів різного віку. Точно пам’ятаю, що одразу після цього бажання отримати у мене «мєлочь» у тих хлопців зникло. Причому назавжди. Наш гарант намацав було цей шлях, натякнувши, що може в разі поширення епідемії ввести надзвичайний стан і відкласти президентські вибори. Одразу після цього та страшна епідемія почала кудись зникати. Але не наполіг гарант на своєму, і знову всіх померлих бабусь почали записувати «жертвами епідемії», мріючи про ту саму незароблену «мєлочь» розміром у мільярд. Можна було б дати їй той мільярд. Але досвід дитячих років доводить, що давши, нічого не вирішиш. Завтра знову приставатимуть. Краще послати одразу. І друзів покликати про всяк випадок.
