На порозі внесення змін до основного закону перебуває Японія. «Перегляд конституції буде головною подією внутрішньої політики 2004 року», — з таким заголовком вийшла редакційна стаття «Іоміурі» від 7 січня цього року.
Гострі дебати щодо майбутніх поправок точаться в парламенті, починаючи від середини 2003-го. Гостро дискутується питання й про форму внесення змін. Скажімо, ліберали-демократи пропонують це робити за допомогою референдуму. А от комуністи проти… Проте в настільки важливій справі беруть участь усі парламентські сили, налаштовані на пошук компромісів і взаємоприйнятих рішень. І процес не виходить з рамки пристойності.
Варто звернути увагу на слова лідера демократичної партії Наото Кана:
— Якщо ми відтягуватимемо перегляд конституції, й далі по-різному інтерпретуючи її статті на основі власних політичних поглядів, це в підсумку призведе до конституційного хаосу й політичного безладдя.
Є чому повчитися декому з наших політиків — чи не так?..
У вересні минулого року про схожу реформу заговорили в Італії. З пропозиціями коригування виступив прем’єр Берлусконі. Це найглибше реформування системи держави, починаючи від 1948 року, коли було прийнято конституцію Італії.
— Правляча коаліція відкрита для діалогу з опозицією, і ми сподіваємося, що він відбудеться,— заявив Берлусконі.
Дискусії, суперечки й пошук компромісів тривають.
Улітку 2003 року розгорілися пристрасті й у Франції щодо зміни статей 67 і 68 конституції. Вони мали закріпити повноваження президента і захистити його від будь-якого переслідування до закінчення терміну мандата. Певна річ, опозиція бурхливо протестувала, але не виходила за межі загальноприйнятих норм політичної культури й етики.
У державах розвиненої демократії з властивою таким системам боротьбою поглядів, ідей, партійних програм, політичним суперництвом за голоси виборців парламентські кризи — зовсім не рідкість.
Восени 2002 року розгорілася урядова криза в Австрії, підсумком якої став розпуск законодавчого органу й дострокові вибори.
На думку експертів, безпрецедентно конфліктним став 2003 рік також для внутрішньополітичної ситуації в Голландії. Основна причина — тривала економічна криза, яку країна переживає з 2001 року. Темпи зростання ВВП не перевищують 0,5 %, спостерігається масове банкрутство підприємств і скорочення робочих місць.
У жовтні 2002-го сталася відставка першого кабінету прем’єр-міністра Балкененде. У січні 2003-го відбулися позачергові парламентські вибори. І півроку(!) у Голландії йшов процес створення урядової коаліції. Проте усі незалежні спостерігачі очікують нового перелому…
Як випливає з викладеного вище, нічого особливого немає в «зазіханнях» на Конституцію — це не застигла догма. Те саме можна сказати і про парламентські кризи — вони зовсім не рідкість. Інша річ — їхня природа і форми, в яких вони протікають. І тут Україна значно відрізняється від демократичних держав.
Про що свідчать приклади інших країн? У першу чергу про те, що парламентські кризи виникають за відсутності необхідної більшості або за розвалу правлячої коаліції й неможливості утворити нову.
Але ж в Україні нічого такого немає: урядово-парламентська коаліція діє і напередодні 2004 року підписала нову угоду про подальшу свою роботу. Ніхто у відставку не збирається.
Так само, з погляду класичних демократій, не може бути причиною парламентської кризи і політреформа: число її прихильників у Верховній Раді сягає конституційної більшості. Крім того, більшість відкрита для переговорів і пошуку компромісів з опозицією.
Не спостерігається в нас і економічного спаду. Навпаки, економіка зростає, інвестиційний клімат поліпшується, міжнародні рейтинги України незмінно підвищуються. То звідки тоді розмови про можливий розпуск парламенту?
Може, в українському варіанті «кризи» ми маємо справу з бажанням окремих добродіїв, що називають себе «демократами», запровадити механізм протиприродного (для держав з демократичними системами) підпорядкування більшості меншості?..
Причому механізм цей намагаються сформувати з допомогою погроз, ультиматумів і силових методів впливу на опонента. І з кожним днем ці непарламентські, недемократичні, якщо не сказати варварські, форми стають усе жорсткішими.
На жаль, українське суспільство недостатньо голосно реагує на факти зазіхання на його громадянські права і заподіяння безпосередньої шкоди його інтересам з допомогою зриву парламентського процесу. Та, напевно, і дивно було б дорікати простим людям за те, що їхні голоси протесту з приводу блокування роботи парламенту недостатньо сильні. Усе ж таки простий народ слабко знайомий із закулісними механізмами української політики, так само як і з мотивами поведінки політичної еліти, недостатньо чітко розуміє причинно-наслідкові зв’язки і співвідношення між подіями, що відбуваються.
З огляду на вищенаведені приклади класичних парламентських криз, відсутність будь-яких причин для такого в Україні, а також дивну, м’яко кажучи, позицію Заходу, мимохіть доходиш висновку, що нинішній вітчизняний перелом штучний, інспірований і є частиною якогось сценарію.
