У ці дні, спостерігаючи за нашими політичними керівниками, які стверджують, що вони ненавидять війну, але які в той же час не залишають своїх войовничих намірів, я згадую есе Едгара Алана По з такою ж назвою, як і заголовок цієї статті. Едгар Алан По так описує тенденцію або прагнення до руйнування: «Ми стоїмо на краю безодні. Ми дивимося в провалля. Ми відчуваємо запаморочення і напади нудоти. Наше перше бажання — відступити перед небезпекою. Але якимось незрозумілим чином ми не рухаємося з місця.
У ці дні, спостерігаючи за нашими політичними керівниками, які стверджують, що вони ненавидять війну, але які в той же час не залишають своїх войовничих намірів, я згадую есе Едгара Алана По з такою ж назвою, як і заголовок цієї статті. Едгар Алан По так описує тенденцію або прагнення до руйнування: «Ми стоїмо на краю безодні. Ми дивимося в провалля. Ми відчуваємо запаморочення і напади нудоти. Наше перше бажання — відступити перед небезпекою. Але якимось незрозумілим чином ми не рухаємося з місця. Поступово запаморочення, нудота і страх сплітаються в незрозуміле і непояснене почуття. Це почуття пронизує всю нашу істоту до глибини мозку і вселяє солодке відчуття жаху. Раптово нас охоплює думка: що ми будемо відчувати, падаючи з такої висоти? І через одну лише просту причину, що це падіння буде найжахливішим, найогиднішим з усіх найжахливіших і найогидніших видінь смерті, які тільки може наш мозок уявити, ми починаємо бажати його ще сильніше. І через ту ж саму причину, через яку наш розум відштовхує нас від обриву, ми все сильніше прагнемо до нього. У Природі немає більш диявольської пристрасті, ніж прагнення людини, яка стоїть на краю безодні, кинутися в неї. Віддатися цій пристрасті, лише на мить задуматися про неї, неминуче означає знищити себе, тому що думка накаже нам зупинитися, і тому, повторюю це знову, вона для нас неможлива». Щоразу я все більше переконуюся, що ця війна, за яку так бореться Буш і яку підтримують наші правителі, не може бути пояснена без урахування якогось ірраціонального імпульсу. Наводяться найпишномовніші й неправдоподібніші мотиви цієї війни, існування якогось фантасмагоричного арсеналу намагаються підвести мало не в ранг догматів віри, найпримітивніша і параноїдальна пропаганда проголошується незаперечним доказом. Наші правителі знають, що їхні виборці проклинають війну; вони щойно чули вимогу свого народу припинити надавати підтримку Бушу. Вони знають, що ця війна призведе до безкінечної кількості смертей, тисяч розбитих життів, покладених на вівтар ентелехії. Крім того, вони точно знають, що ця війна незаконна і що імовірне зло, яке намагаються вирвати з коренем, не зникне після скинення Саддама з його трону. Вони знають, що пихаті нагадування про безпеку — пастка, навколо якої обплітаються їхні хиткі докази. Якщо насправді існує організований міжнародний тероризм, готовий наблизити Армагеддон (а не ці імовірні осередки Аль-Каїди, які викриваються в супроводі гучних коментарів преси, щоб потім розтанути немов дим), то наша участь у цій війні перетворить нас на спокусу для нього, якій неможливо не піддатися — на мішень для його майбутніх нападів. І нарешті, наші правителі знають, що їхня позиція, їхнє самовпевнене прислуговування Бушу не принесуть їм нічого, крім ворожості свого народу. І знаючи все це, вони не відступають від своїх позицій. В останні дні здається, що наші правителі, сп’янілі від втілення жаху і смерті, що відкривається біля їхніх ніг, одержимі диявольським прагненням, про яке говорив По: «Під його впливом ми діємо, не переслідуючи ніякої розумної мети, з однієї лише простої причини, що ми не повинні цього робити. У певних умовах деякі розуми зовсім не здатні йому опиратися. Впевненість у помилці, яку спричинить будь-який вчинок, найчастіше і є тією єдиною, непереможною силою, яка штовхає нас на його скоєння». Мені страшно. Мені здається, що наші долі в руках людей, одержимих «демоном збоченості».
