Після початку війни ми щодня чекаємо добрих новин, а вони далеко не завжди бувають добрими. Щогодини змінюється життя тисяч і тисяч людей, зруйновано і ще, на жаль, буде зруйновано багато того, до чого ми звикли десятиліттями. Змінилася оцінка буквально усього — від особистих стосунків до ставлення до держави. Навряд чи є нині в Україні хоча б одна людина, впевнена у своїй безпеці.
Перед мільйонами наших співгромадян стоять питання, на які немає простих відповідей. Чи залишатися вдома, чи намагатися виїхати за кордон? Чи продовжувати працювати на своєму місці, чи шукати інше застосування своїм силам? Чи йти захищати Батьківщину зі зброєю в руках, чи залишатися в тилу? Відповіді на ці запитання немає. Кожен має приймати рішення відповідно до обставин, що склалися.
Головне, як здається, вже відбулося. Ми усвідомили, що йде війна, яка не завершиться сама по собі. Ми тепер точно знаємо, хто наш ворог і на що цей ворог здатний. Ми зрозуміли, що можемо бити цього ворога і будемо це робити. І ми не знаємо, яку ціну нам доведеться заплатити за перемогу.
Навіть не віриться, що лише два тижні тому навколо було мирне життя, що ми не знали, що таке повітряна тривога, ракетний обстріл чи бомбардування. Тепер це все — реальність. І у цій реальності нам треба жити і вижити. Знайти кожному для себе те місце, де він може зробити більше для перемоги, і водночас не наражатися на смертельну небезпеку. І тоді стане легше. Новини з місця бойових дій вже не лякатимуть нас, а даватимуть надію. Тому що ворогу не вдалося нас здолати і не вдасться.
Кожен із нас мріє прокинутись вранці й почути, що війна закінчилася. І ніхто не знає, коли саме настане цей ранок, чи довго доведеться чекати. Довго, бо нині кожен день рахується за рік, кожна година — за місяць. Скоро, бо це все ж таки дні та години, а не роки та місяці. Головне — не чекати перемоги, а робити для неї все можливе. Або хоча б не заважати тим, хто це робить.
Нехай береже Бог наших захисників!
Ми переможемо!
Слава Україні!
Микола Несенюк.
