У Луганську Сергій Черняк, який народився у Кременці, а освіту здобував у Тернополі та Львові, керував симфонічним оркестром філармонії. Коли почалась війна на сході, більшість його колег переїхали працювати у Сєвєродонецьк. А Сергій — повернувся на Західну Україну. Тепер він — дирегент академічного камерного оркестру Рівненської обласної філармонії.
Сергій Черняк
— Зрозуміло, що війна багатьох поставила перед вибором... Як склалося, що переїхали саме в Рівне?
— Коли почалися військові події на сході, спершу повернувся додому в Тернопіль, у свій колектив, яким керував і фактично створював в 2001 році. Прийняли мене, як кажуть, "на півстопи" — тобто, був я там потрібний і водночас ні. А у Луганську ще з літа у філармонії була запланована нова програма, уже висіли афіші концертів, і колеги-музиканти, котрі там залишилися, попросили мене приїхати. Була запланована постановка "Євгенія Онєгіна" — літературно-мистецький вечір на музику П. Чайковського за участю читців, акторів театру — проект, який я виношував декілька років. Хоча й маю інші політичні погляди, та відкинув у сторону політичну складову, поїхав, бо дуже хотів реалізувати цей проект. Потім диригував ще декілька програм. А коли повернувся у грудні минулого року в Тернопіль, мене звільнили — пояснивши, що не можу працювати в Україні і на сепаратистів....
Після повернення у Тернопіль був у досить-таки підвішеному стані, місяць нічого практично не робив, займався родиною. Мені пропонували повернутися в Луганськ, навіть із Росії телефонували, аби приїжджав працювати... Був і дзвінок від мого давнього приятеля, з яким разом навчалися у Тернополі, Миколи Швидкого. Але Рівне стало для мене такою собі "відправною точкою", воно мене врятувало. 25 лютого мені призначили сольний концерт, після якого сказали, що хочуть, аби з наступного сезону мав у Рівному більше концертів. Закриття сезону філармонії проходило за моєї участі, а 17 червня мене офіційно оформили на роботу. З вересня отримав години, аби навчати учнів у музичному училищі.
— Приїхали з багатьма творчими планами, зокрема і зробити у Рівному симфонічний оркестр...
— У нас уже заплановані програми до кінця року. Як буде наступного, — залежить від фінансування. Наполягаю, щоб раз у місяць мали симфонічну гру. Але щоб колектив існував навіть у контексті камерного оркестру, необхідно додати хоча б 10 ставок і надати фінансування на рівні академічного оркестру, як у інших містах. Мрію про створення Волинського оркестру. Наш колектив має бути окрасою не тільки Рівненщини, а й Волині, Житомирщини.
— Зрозуміло, фінансового ресурсу не вистачає, а творчого?
— Творчого вистачає! Прекрасний колектив, атмосфера... У цьому плані однозначно усім задоволений. Якби було фінансування — наприклад, для створення того ж Волинського оркестру, черга у нього з музикантів була б від вулиці Драгоманова до органного залу.
Є програми, які будемо робити вперше, в новій редакції. Деякі солісти в Рівне приїдуть вперше або давно тут не виступали. Зокрема, колега з Тернополя Олег Кирилюк, дитяча хорова капела "Зоринка"... А коли формат колективу буде інший (тобто — симфонічний оркестр, — авт.), все буде вперше.
— Навіть рок-хіти звучатимуть?
— Звичайно! Є все для цього. А для Віденського балу, який хочемо організувати у філармонії, деякі ноти замовлятиму в Німеччині. Буде гарно, якісно, цікаво. Але на такі заходи, знову ж таки, потрібні кошти. Гарна ідея, аби їх віднайти, — створення музично-філармонічного товариства. Такі, до речі, є і в Європі. Також за кордоном часто до філармонічних колективів входять люди будь-яких інших професій — не дивляться після роботи телевізор чи клюють зернята, а збираються, аби разом пограти. Потім вони разом із професійними музикантами беруть участь у концертах. Це суттєва економія.
— Нині ваша родина вже з вами у Рівному?
— Мої донька та дружина залишилися у Тернополі. Із тими житловими умовами, що маю зараз, мені немає куди їх забрати. До речі, у Луганську мені за кошт міста надали житло. Воно і досі там. Вціліло. За кілометр від нас стояла військова частина Луганського прикордонного загону. На власні очі бачив, як її штурмували, як наші хлопці трималися дві доби, вмикали гімн. Бачив вбитих, скалічених людей. Загинув і мій колега, який своїм тілом закрив від кулі під час прогулянки власну дитину.
— Вас запрошують на гастролі за кордон. Не було пропозицій залишитися?
— Під час останніх гастролів до Німеччини до мене підійшов бургомістр містечка, в якому ми виступали. Він розповідав, скільки їм доведеться прийняти біженців, і сказав, що краще б лишив мене — але це неможливо, бо в нас неоголошена війна. До того ж, виявилося, що його дружина — жіночка, яка приїздила на репетиції на велосипеді, грала у мене в оркестрі!
Тож, насамперед, потрібно розвивати свою культуру та європейськість. А вона в нас буде тоді, коли жінки мерів, як у Німеччині, будуть співати в колективах і володітимуть талантом хоч на якомусь рівні, і ходитимуть в театр.
