Діти «костровой башти»

4113 0

Ми у соцмережах:

Діти «костровой башти»

Ми звикли до того, що все, що зводиться будівельниками, має своє призначення. Навіть непридатні ні для чого єгипетські піраміди виконували роль монумента, що возвеличував владу фараонів. Абсолютно непотрібних споруд, які будували невідомо навіщо і взагалі ніколи і ніяк не використовувалися, у світі не так багато. Одна з них — у Рівному. Історія її виникнення така.

У київський проектний інститут надійшло на початку вісімдесятих років минулого століття замовлення з Рівного. Слід було розробити проект грандіозного Палацу піонерів. Як ведеться, представники інституту виїхали на місце запланованого будівництва, щоб побачити все у натуральному вигляді. Перед очима замучених столичним життям проектувальників постав затишний парк із доріжками, лавочками та старою каруселлю, а за ним не менш затишний квартал з одно— і двоповерхових будинків довоєнної та післявоєнної забудови, які потопали у зелені садочків. Все це пропонувалося знести і побудувати на цьому місці величезний Палац піонерів, у якому було б усе, чого може забажати душа юного піонера радянської України. Піонерів, ясна річ, ніхто не запитував. Їх до цього часу цілком влаштовував двоповерховий будиночок у центрі міста за Воскресенським собором, де проводили заняття різноманітні дитячі гуртки. Не влаштовувало це керівників міста, які забажали «освоїти» чималі бюджетні кошти на будівництво нового Палацу піонерів. Про те, що заради цього слід буде знищити мальовничий куточок міста, тоді задумуватись ніхто не збирався. Коротше, за кілька місяців проект був готовий. Київські проектанти виставили макет майбутньої споруди, виконаний з картону, у приймальні першого секретаря міськкому КПРС і терпляче пояснювали недолугим провінціалам глибину свого задуму. Головною спорудою мав бути власне сам палац із величезними залами. Навпроти запланували музичну школу, а ближче до цвинтаря Грабник мав бути спортивний комплекс із спортзалом та басейном, станція юних техніків, автодром тощо. На місці колишнього парку запланували каскад водойм із фонтанами, а посередині — відкритий амфітеатр для глядачів, навпроти якого мала височіти тридцятиметрова вежа. У відповідь на кожне запитання місцевих невігласів київські проектанти відповідали зливою мудрих термінів, які повністю викривали глибоку безграмотність замовників у сучасній архітектурі. Це були київські архітектори. Рівненські начальники були для них ніким, тож і поводилися вони з ними відповідно. Тож коли настав час запитати, а що це за вежа така має стовбичити посеред парку, ніхто це запитання задати не наважився. Усі подивилися на Віталія Луценка. Повноправний господар міста, який за бажання міг легко обкласти кожного з присутніх добірною лайкою на «вєліком і могучєм», цього разу промовчав. Зробив вигляд, що це він сам замовив оту вежу і добре знає, навіщо вона потрібна. Але не скаже, принаймні тепер. Так і вирішили. І завирувало будівництво. Парк, який колись мав ім’я Хрущова, зрівняли із землею екскаваторами, викопали котловани під першу чергу будівництва і почали виконувати поточний план. Мені, як відносно молодому тоді кореспонденту, довелося кілька разів робити з того будівництва репортажі у газети та на радіо. У будівництві я дещо тямив, тож майстри і виконроби із задоволенням відповідали на мої запитання: приємно, коли твоя робота насправді когось цікавить. Під час чергових відвідин «пускової будови» ми з фотографом як завжди попросили «передовиків виробництва» зайняти місця і прийняти пози, які б мали відповідати їхньому трудовому ентузіазму. Процес був непростий — фотограф Тарас Боровець терпляче показував кожному, як тримати кельму перед фотокамерою. Я тим часом записував зі слів майстра показники будівництва у вигляді обсягу виконаних робіт, продуктивності праці, відсотка виконання плану… — Що то за башта така висока? — запитав я у майстра, записавши все необхідне для статті у газеті. — А … його знає, — відповів той. — Нам сказали — ми будуємо: стіни з цегли, всередині сходи, згори решітка, зовні штукатурка, а по ній лицювання мармуровою крихтою… — А що там згори будуть робити? — не відставала моя не стільки журналістська, скільки проста людська цікавість. — Гівно дробити, — не дуже весело пожартував будівельник, якого почала вже дратувати моя наполегливість. Та я не відчепився і змусив покликати виконроба, який, тихо матюкаючись, дістав із сейфа у «штабному вагончику» замусолені аркуші «робочого проекту». Вежа, яку будівельники вже закінчували облицьовувати, була помічена на проекті російською мовою як «костровая башня». Оце, власне, і вся історія. Тоді за вікном вже вирувала «пєрєстройка», тож із запланованого грандіозного піонерського комплексу встигли здати лише головний корпус Палацу піонерів та музичну школу навпроти. Парковий каскад так і залишився у риштуваннях, які місцеве населення потрохи порозтягувало. До другої черги Палацу справа не дійшла, і мешканці будинків між збудованою частиною і Грабником, яких свого часу попередили про їхнє примусове відселення, отримали спокій. Щодо «костровой башні», то ані вона, ані все, що було зведено навколо неї, зокрема новий підземний туалет, так жодного разу не були використані за призначенням. Звісно, якщо це призначення взагалі було. Скоріше за все, це був плід хворобливої фантазії київського архітектора, який очманів у своєму інституті від кави, перекурів та розмов про футбол, ось і вигадав невідомо що. Минуло понад двадцять років, а нікому не потрібна вежа так і стовбичить посеред зруйнованого парку. Геніальність цієї споруди полягає в тому, що її, на відміну від будь-якої іншої, неможливо використати хоч з якоюсь користю. Ані поселитися там, ані відкрити крамницю чи влаштувати офіс. Час, ясна річ, зробив свою справу — і вежа нині виглядає так, ніби її хтось штурмував під час останньої війни. Хто знає, може років за тридцять екскурсоводи, які позакінчують наші сучасні школи з їхнім викладанням історії, так і казатимуть гостям Рівного, мовляв, саме тут пролягав рубіж оборони міста під час бойових дій воїнів УПА з комуністичними загарбниками. А останній захисник цієї твердині, коли поразка стала неминучою, аби не потрапити у полон і зазнавати тортур, кинувся з вежі вниз із вигуком «Слава Україні!». Думаєте, у це не повірять? Спробуйте запитати самі себе чи своїх знайомих про цю вежу. Самі переконаєтеся, що більш загадкової споруди у Рівному немає. Була колись, але від замку князів Острозьких у післявоєнні роки не залишили навіть фундаменту, тож аби показати, де жили герої повісті «Дєті подзємєлья» напівзабутого нині російського письменника Короленка, слід вказати на спортмайданчик поблизу школи №2. Не виключено, що хтось вже написав чи колись напише щось подібне за двісті років після Короленка і назве свою повість «Дєті костровой башні». Чому ні?

Микола НЕСЕНЮК.
Далі буде.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також