Після того, як у далекому сорок п’ятому від голоду помер їхній єдиний син, Ольга і Петро Берліни вмовили чужу жінку віддати їм на виховання дочку. Через декілька років у них народилося ще двоє дітей.
Первісток помер від голоду
...Їх звільнили радянські війська. Чоловіка Петра, з яким познайомилася на роботах у Німеччині, відразу ж забрали на фронт. А її з півторарічним Ярославом — він народився в Німеччині — посадили на підводу, що направлялася до пересильного пункту, звідки остарбайтерів вивозили в Союз. — Їхали декілька днів. Дитина ввесь час плакала від голоду. Пам’ятаю, як я стояла з протягнутою рукою перед солдатами й офіцерами і молила: «Дайте дитині хоч сухарик, бачите — пухне від голоду...» — і сьогодні Ольга Кузьмівна не може згадувати ті роки без сліз. На пересильному пункті з їжі була тільки бруква. Дорослі не витримували, а як могла витримати маленька дитина? В Ярослава від голоду віднялися ноги. Лікаря знайти не вдалося, а таблетки, що були, не допомогли. Щоправда, Ольгу Кузьмівну із сином одними з перших посадили в потяг, що їхав у Білорусь. У Мінську хлопчика відразу поклали в лікарню, але мати до нього навіть не пустили. Ольга цілий день стояла під вікнами лікарні. Побачивши це, одна із санітарок узяла її до себе на квартиру. Щоб заробити на їжу, жінка бралася за будь-яку роботу. Але допомогти сину вона так і не змогла. Він помер у лікарні... Ольга ледве добилася дозволу поховати дитину на цвинтарі, а не на території лікарні.
Найдорожча покупка в житті
«Люба, Любка, Любов», — звала Ольга маленьку дівчинку, яка бігала по лікарняній палаті. Дівчинка у відповідь заливалася сміхом. Вони відразу здружилися. І Ольга щиро заздрила сусідці по лікарняній палаті — матері цього надзвичайного створіння, яке й хвилинки не могло всидіти на місці. Вночі, коли в палаті всі засинали, Ольга довго плакала в подушку. Після смерті Ярослава у них із Петром вже сім років не було дітей... Якось у розмові сусідка по палаті поскаржилася: «Крім Любки, у мене є ще двоє дітей. Тяжко мені одній їх ростити, іноді й поїсти не знаю, де взяти». Наступної ночі Ольга не склепила очей. Все думала: «Які б ми з Петром були щасливі, якби в нас була така Люба. А що, якщо?.. « — раптом скажено забилося серце. — Того ранку, здається, я тисячу разів була готова завести розмову з цією жінкою, — згадує Ольга Кузьмівна. — І раптом у мене якось саме вирвалося: «Чуєш, Христом Богом молю, віддай мені Любку! У нас все є, але немає дітей. Віддай Любку, ми будемо її любити, ніколи не образимо. Ми тобі за це віддячимо». «Добре», — відповіла крізь сльози жінка. Маленька Люба побачивши, що мама і «добра тітка» плачуть, підбігла й обійняла їх обох. Жінки розридалися ще більше. Коли Петро приїхав провідати дружину і почув про Любу, теж не зміг стриматися від сліз. — Грошей за Любу ми не давали. Лише відвезли тій жінці велику торбу з продуктами, куди поклали багато сала, м’яса, ковбас. Усього, — говорить Ольга Кузьмівна. — Незабаром її, як військовозобов’язану, перевели кудись по службі й вона виїхала з нашого Устилуга. Більше ми про цю жінку нічого не чули...
«Не та мати, що народила...»
Про те, як у той день плакала Люба, Ольга Кузьмівна ще і зараз не може спокійно згадувати, а тоді... На той час Люба вже декілька років жила в сім’ї Берлінів, але вперше за ці роки прибігла додому з розмазаними по обличчю сльозами: «Мамо, на вулиці з мене сміються, говорять, що ти мене купила». — Донечко, — говорю і намагаюся посміхатися, хоча і саму сльози душать, — усіх маленьких дітей батьки купують, і ми тебе з батьком купили... Не наважилася Ольга Кузьмівна тоді розповісти дочці правду, не знала, як відреагує на це Люба, адже вона була зовсім маленькою. Розмова відбулася пізніше, коли дівчинці було п’ятнадцять років. Напередодні вони дивилися фільм про молоду сімейної пару, в якої не було дітей і вони удочерили дівчинку. Ольга Кузьмівна вже й не пам’ятає, як називався фільм, але саме він допоміг їй розкрити перед своєю дочкою всю душу. «Любо, пам’ятаєш, ми вчора кіно дивилися? — завела розмову з дочкою. — Цей фільм про нас. У нас теж не було дітей, і ми з батьком випросили тебе у твоєї мами. Пробач, що так довго не говорили про це, просто боялися». — А Люба на мої слова сказала: «Не та мама, що народила, а та, що виростила», — і обняла мене... «Напевно, бачив і Бог, з якою любов’ю подружжя Берлінів ставилося до своєї прийомної дочки», — так досі говорять у селі Чорників Волинської області, хоча пройшло вже майже п’ятдесят років. Адже як, якщо не дивом, назвати те, що сталося в цій сім’ї через п’ять років після того, як вони взяли до себе Любу? Якось Ольга Кузьмівна відчула, що... знову вагітна. Через чотирнадцять років після народження її першої дитини!.. У 1957 році народився Петро, а ще через три роки у Люби з’явилася сестричка Тая. Люба, як і слід старшій сестрі, стала для своїх молодших братика і сестрички прикладом і опорою.
Вони завжди були рідними
— Знаєте, і досі образливо до сліз, якщо хтось говорить, що ми з Любою не рідні, — говорить Таїсія Петрівна. Зараз у рідному селі вона працює завідувачкою медпункту. — Ми росли, як рідні, й батьки ніколи не робили між нами різниці. А як ми з братом чекали автобуса, на якому приїжджала Люба додому, коли стала вчитися в місті! Великою подією в сім’ї стало весілля Люби. Воно було великим і гучним. Кажуть, коли Люба й Іван ставали на «рушничок щастя», у тих, хто знав, який шлях до цього щастя пройшла сім’я Берлінів, у цей момент на очі навернулися сльози. Люба, тепер вже Любов Петрівна, з чоловіком Іваном Макаровичем нещодавно переїхали в Крим. Але дві їхні дочки і четверо онуків і зараз живуть у Володимир-Волинському і частенько навідуються до бабусі. На жаль, Петра Костянтиновича вже п’ять років немає в живих.
Замість післямови
...Щоб поговорити з нами по телефону, Любов Петрівна в мороз пройшла пішки декілька кілометрів. Пройшла, щоб коротко сказати: «Ви тільки напишіть, що моя мама — найкраща у світі».
