«ДНК» довжиною у 150 років

1044 0

Ми у соцмережах:

«ДНК» довжиною у 150 років

Я завжди дуже скептично ставився до письменницьких антологій, укладених видавництвом «Клуб сімейного дозвілля», адже практично завжди написані там історії були створені на замовлення і не дуже цікавили самих авторів. Але, на диво, збірка короткої прози «ДНК», до якої увійшли історії Сергія Жадана, Юрія Винничука, Ірени Карпи, Олександра «Фоззі» Сидоренка, Макса Кідрука, Андрія Кокотюхи та Володимира Рафєєнка, утворила цільний текст, який зачіпає до глибини душі.

Твір розпочинається доволі нетривіально, адже надворі 2057 рік і йде мова про українського студента, який навчається у Китаї, — Андрія Чумака. Він погодився на експеримент зі своєю ДНК, адже на той час вчені навчилися виокремлювати з нуклеїнової кислоти найяскравіші спогади про життя предків. Звісно ж, таким чином він розраховує розв'язати свої фінансові проблеми, але чи не робить це його життя подібним до життів його предків? Історія відносить читача на 150 років у минуле, до початку XX століття, де молодий парубок тікає від батьків, бо не хоче бути слобожанським церковнослужителем. Він вступає до військового училища, а потім пробує боротися проти царського режиму. На жаль, в нього не було чітких відповідей на запитання: «Що таке Україна?», «Як її будувати?», «Куди веде революція?». Сергій Жадан писав цей уривок «спогадів» і дуже чітко зачепив до сьогодні актуальні больові точки українців. Далі Ірена Карпа описувала життя його доньки в еміграції, а саме в Парижі. Навряд чи хтось із українських письменників зміг би краще описати столицю Франції у 20-х роках минулого століття та дівчину, яка хотіла бути вільною та незалежною. Так само можна сказати про Юрія Винничука, який розповідав історію чоловіка, що мешкав у Львові, коли місто було під нацистською окупацією. Дійсність радянської України описував Олександр «Фоззі» Сидоренко, який привідкрив події страшного експерименту радянської влади, про який навіть зараз, на жаль, дуже мало говорять. Андрій Кокотюха, зі свого боку, створив історію про буремну перебудову та становлення молодого українського політика на хвилі РУХУ. Кожна з історій мене по-своєму зачепила, але уривок «спогадів» авторства Володимира Рафєєнка про передвоєнний Донбас вразив чи не найбільше. Як корінний донеччанин, він зміг дуже тонко описати життя молодих хлопців серед териконів і шахт. Одним із найважливіших для мене моментів було те, що у їхньому розумінні Донбас завжди був окремо від України. От є Україна, і є Донбас, але разом — ніяк. Як недолюблена дитина, він не відчував духовного та історичного зв'язку зі своїми батьками. Також звертаю увагу на те, що ця історія, як і уривок «Фоззі», написані російською, адже українською ці історії не звучали б правдоподібно. Останньою йде футуристична оповідь Макса Кідрука, який порушує питання про важкий український архетип, під яким ми живемо, і про те, що кожен з нас — володар своєї долі. Адже кожен з героїв цієї книги не є щасливим — він поневіряється від режиму до режиму, від народження й до смерті. Доки ми самі собі не скажемо, що достойні бути щасливими, та не почнемо цілеспрямовано рухатися до свого щастя, доти ця трагічна «ДНК» буде отруювати наше життя.

Марк ОПЛАЧКО.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також