Німецька преса пропонує по-новому, без відрази подивитися на канібалізм у людському середовищі: журналісти пригадали, що аж до кінця XVIII століття в арсеналі європейської медицини традиційно було присутні людські останки. «Лікарські засоби» на основі частин людського тіла використовувалися в Європі в XVI-XVII століттях майже так само часто, як трави, корені й кора.
Ось що писав, наприклад, німецький фармаколог XVII століття Іоганн Шредер: «Людське м’ясо нарізати на дрібні шматочки, додати трішки мирри й алое, кілька днів витримати у винному спирті, а потім пров’ялити в сухому приміщенні». На початку XVII століття медики пускали в діло останки страчених, а також трупи жебраків і прокажених. Одним із затятих прихильників використання трупів у лікувальних цілях був знаменитий Парацельс. ”Частини трупа й кров були предметами першої необхідності, які були в кожній аптеці», — стверджує британський історик медицини Річард Сагг з Університету Дарема. «Найстараннішими канібалами були не жителі Нового Світу, а європейці», — зауважує він. Ще давні римляни, вказує автор публікації в журналі, вважали кров гладіаторів ліками від епілепсії. В епоху Відродження популярність мав порошок з єгипетських мумій, який вважався «еліксиром життя». Людські черепи служили для зупинки кровотечі. Жир — для лікування ревматизму й артриту. Крім того, якщо людина померла неприродною смертю, вважалося, що покуштувавши її плоті, можна одержати роки життя, які цій людині залишалися. Коли в 1492 році Папа Інокентій VIII був при смерті, його лікарі викачали кров трьох хлопчиків і дали йому її випити. Хлопчики померли. Папа теж. Чи було це канібалізмом? На це запитання Сагг відповідає ствердно. Однак наприкінці XVIII століття з подібною практикою було покінчено. Разом з нею зник і інтерес до рецептів на зразок того, що склав померлий у 1754 році британський проповідник Джон Кеоф. Під час запаморочення він рекомендував товчене людське серце — «по щіпці зранку на голодний шлунок».
