Додому через телевізор

6663 0

Ми у соцмережах:

Додому через телевізор

Історії наших земляків, яких життя змушує шукати заробітків у чужих краях, можуть згодом скласти чималу збірку пригодницьких оповідань. З неймовірними випадками, несподіваними ситуаціями і, на жаль, трагедіями. Для людини, про яку ми розповімо, все закінчилося краще, ніж могло бути.

«Хто я? Де я?» — запитував себе немолодий уже чоловік, отямившись за будівельним парканом у невідомому місті. Підсвідомий рух руками по кишенях брудного і обірваного одягу лише засвідчив — ні грошей, ні документів немає. І лише вкотре, не вірячи самому собі, — а як повіриш тому, про кого нічого не знаєш? — перевіряючи вміст кишень, поміж якихось обгорток та іншого непотребу наткнувся на клапоть сторінки паспорта з кількома літерами. Тепер він знав хоча б своє можливе прізвище — «...цюсь» та ім’я, що закінчувалось на «...р». 39-річний Ігор цьогоріч їхати на заробітки ніби і не збирався, бо щось-таки вдавалося заробити вдома, працюючи на місцевій пилорамі. Та ще й дружина з трьома дітьми, а найменшій — Софійці — пішов лише четвертий місяць, опинилася в районній лікарні, залишивши йому на догляд двох старших хлопців. Проте приїхавши 11 серпня велосипедом у район, Ігор повідомив здивованій Ользі, щоб та збиралася і їхала додому, бо на нього вже чекає знайомий у Сімферополі, якому начебто запропонували вигідну «шабашку».

Усе життя — лише кілька літер Вперше опинившись у Криму, до того він їздив на заробітки у Росію — Нижнєвартовськ, де й познайомився десять років тому з Ольгою, а пізніше в Москву, Ігор дещо розгубився, коли знайомий не зустрів його на вокзалі. Роботу він, звісно, і сам міг би спробувати знайти, та, маючи у кишені кількасот гривень, спокушений галасливою юрбою курортників, вирішив, що спершу варто побачити море. До того ж і «добрі люди» на авто запропонували підкинути майже «на дурняк» до ніколи не бачених Ігорем пляжів. Останнє, що він запам’ятав, була склянка теплої мінералки з рук миловидної жінки-попутниці. А пізніше ще миттєвий спалах: якісь люди, порпаючись у кишенях, роздивляються його паспорт. Зібравши сили, чоловік рвонув до себе документ, однак, отримавши у відповідь кілька ударів по голові, знепритомнів. Та в руці все ж залишився кутик паспортної сторінки з літерами «...цюсь» та «...р». Опритомніти йому допоміг місцевий чолов’яга, який назвався Тімою. Свого імені Ігор пригадати не міг, не знав, звідки він, чи є у нього батьки, дружина, діти, чим він займається і як опинився у курортній Євпаторії. Літери на клапті паспорта теж ні про що йому не говорили. І лише у глибинах пам’яті ввижалася красива дерев’яна церква над тихим плесом озера. На щастя, той Тіма виявився ще й досить практичною людиною — порадив Ігорю, не гаючи часу, їхати в Київ та звернутися за допомогою до телепередачі «Жди мене». Мовляв, лише вони зможуть йому допомогти. Кілька днів, різними правдами і неправдами, попутками та електричками, зберігаючи, на всяк випадок, усі проїзні квитки, добирався чоловік до столиці. Пам’ять не поверталася, і лише одного разу, коли попросив вогню до цигарки, чоловіка немов обпекло: на сірниковій коробці, що дав перехожий, впала в око адреса виробника — «Рівенська область, м. Березне». Щось до болю знайоме спалахнуло у глибинах мозку, проте ненадовго.

Жди мене — і я повернусь Наприкінці серпня Ігор зустрівся з працівниками програми «Жди мене». Схожий на бомжа, брудний та постарілий, не в змозі нічого про себе розповісти, чоловік віддав телевізійникам єдине, що, можливо, поєднувало його з колишнім життям — кутик паспорта. Тележурналісти передали чоловіка лікарям київської неврологічної лікарні, а самі взялися за пошук. У міліцейських зведеннях жодної людини у розшуку із схожим прізвищем не значилось. Проте досить рідкісне закінчення прізвища, не так багато варіантів імені та можливе проживання якийсь час на Рівенщині таки дали змогу пошуковцям досить оперативно встановити, що чоловіка, який втратив пам’ять, звуть Ігор Бацюсь, а родом він із села Озеро Володимирецького району Рівенщини. За тиждень, проведений у медичному закладі, після комплексу лікувальних процедур Ігорю вдалося дещо пригадати — градирні атомної станції, що було видно з його села, обличчя та імена дітей (батьків пригадав лише згодом), як проїхати селом до його хати й, зрештою, оту церкву над озером, яка одна ввижалася йому ввесь оцей час. Коли телевізійники з «Інтера» привезли Ігоря додому, в рідне Озеро, ошелешена виглядом чоловіка та кількома камерами, що знімали їхню зустріч, дружина Ольга лише тихо причитала: «Де ж ти був?!». А він, підхопивши на руки дитину, із слізьми на очах прожогом кинувся у рідну хату. — Нічим особливим у селі Ігор не вирізнявся. Намагався, як міг, господарювати, будувався, — запевняє голова Озерської сільської ради Віктор Стібиш. — Раніше міг і випити — не без того було, проте вже років два, після того як почав ходити на зібрання в Дім молитви, я його п’яним не бачив. Може, й на заробітки тому поїхав один, хоча наші озерчани зазвичай винаймають маршрутку та їздять на «вахту» в Київ гуртом. А от після втрати пам’яті Ігор сильно змінився — і постарів дуже, і пити знову почав, і, взагалі, дивний якийсь став. Пам’ять до нього ніби й повернулась, але, мабуть, ще треба було б десь підлікуватися. А на подвір’ї Бацюсів журналіста «РВ» старенькі Ігореві батьки — Софія та Наум — зустріли прикрою звісткою: «А сина нема... Лише два тижні пораділи за передачу «Жди мене», що повернула нам сина. Та він все скаржився, що дуже болить голова, а минулого четверга, нікому не сказавши й слова, серед ночі зібрався, взяв фотографії дітей і кудись подався. Не знаємо, де й шукати! І чим його ті кримські бандити отруїли? Адже раніше він таким не був!». Дружина Ольга стверджує, що вже подала в розшук: «Міліція вже й по фото приходила», а п’ятеро діток, старшому з яких виповнилося 8 років, не звертаючи ні на що уваги, гамірно ділили привезені солодощі та з гордістю запевняли: «Наш тато хороший, ми його чекаємо!».

Оперативники радять не втрачати надію Оперативники з карного розшуку області кажуть, що з мешканцями Рівенщини час від часу трапляються дивні історії, які пояснити важко, бо людська психіка — досі загадка не лише для них, а й для медицини. Торік, приміром, зненацька зник навіть їхній колега з одного з райвідділів міліції. Його вдалося розшукати аж у Почаєві. Як туди потрапив, хто він і звідки, стверджує, що не міг пригадати. Коли побачив колег, їх таки впізнав та розплакався. — Якщо зник хтось із ваших рідних, не втрачайте надії, що він знайдеться, — радить Валерій Омелях з відділу карного розшуку Костопільського району …26-річна мешканка цього району зникла у 1999 році. Вдалося лише встановити, що дівчина, яка займалась торгівлею одягом, перетнула білоруський кордон, а потім її сліди губилися в Казахстані. Місцеві правоохоронці запит костопільських міліціонерів з якихось причин залишили без уваги. Минали роки, та рідні дівчини не втрачали надію. І врешті-решт вони звернулись за допомогою до казахських тележурналістів. Один з випусків телепрограми побачила жінка, яка впізнала у зниклій свою знайому. Не гаючи часу, відшукала її та повідомила, що в Україні на неї чекає мама. Коли дівчина зателефонувала в Костопіль за номером, який їй дали на телебаченні, її мама від шоку й радості три доби не могла прийти до тями. Молода жінка, приїхавши на батьківщину, в Костопіль, розповіла оперативникам, що на неї було вчинено напад, після якого вона втратила пам’ять, довго лікувалась, опісля — залишилась жити в Казахстані, там вийшла заміж. А от чоловік, який два тижні тому потрапив у Рівенську міську лікарню, стверджуючи, що також не пам’ятає, як його звати і звідки він, із медичного закладу вже втік, встигши, проте, згадати, що мешкав у Костопільському районі.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також