Доля сироти

1500 0

Ми у соцмережах:

Доля сироти

Без батьків та житла намагається нині влаштувати своє життя 18-річний Петро Білозер із селища Квасилів Рівненського району. Його маму позбавили батьківських прав вісім років тому, а батька хлопець узагалі ніколи не бачив. Натомість квартиру, котру йому заповіла перед смертю бабуся, продав ще сім років тому опікун хлопця за 14 тисяч гривень, поклавши ці гроші на рахунок у банку.

Коли маму хлопця позбавили батьківських прав, його почала виховувати бабуся. А вже через півроку після смерті старенької у 2001 році однокімнатну квартиру в Квасилові, в якій вони мешкали, продав чоловік, котрий взяв під опіку десятирічного Петра. — Після смерті бабусі я спочатку жив у Новоставському санаторії, що знаходиться в Рівному, — розповідає Петро. — Пізніше один віруючий з Квасилова почав шукати мені опікунів. Якось він їздив до Луцька, де в церкві розповів про мене. Тоді одна сім’я і погодилася взяти мене до себе, оскільки рідних дітей у них немає. Спочатку вони взяли мене на тиждень — аби я побачив, як мені там буде. Але мені у них не сподобалося, і я повернувся до Рівного. Але бабусина подруга, коли дізналася про це, почала вмовляти мене залишитися в опікунів, мовляв, будуть у мене тоді тато й мама, і так буде краще. Тож я, малий, її послухав і поїхав. Степан з дружиною, мої опікуни, жили на околиці Луцька. Перших півроку мені у них жилося добре, поки Степанова жінка не поїхала за кордон на заробітки. Тоді опікун почав змушувати мене тяжко працювати. Якщо спочатку ми ходили на поле разом, то пізніше домашню роботу я виконував сам, оскільки Степан добудовував свій новий будинок. Мені тоді було 12 років, і я зовсім не мав вільного часу. А коли я не встигав виконати заплановану на день роботу по господарству, то опікун мене карав.

”Усю ніч опікун змушував Петра стояти на колінах” Розповідати, як саме його карав Степан, хлопець відмовився. Про це розказала Наталія Вознюк, у якої Петро нині мешкає: — Він не хотів розказувати, як жилося в опікунів. Але якось я все ж «випитала», чому ж він від них поїхав. Як виявилося, Степан жорстоко його карав. Крім того, що бив, він ще й ставив хлопця на коліна на горох чи пшеницю. Так Петро з піднятими руками простоював усю ніч. Коли ж зранку він просив у Степана пробачення, опікун фіксував ці слова на диктофон. А до мене Петро потрапив минулого літа, коли вступив до університету. Річ у тім, що наша квартира знаходиться поруч з тією, де колись мешкав хлопець. Мої діти, приблизно такого ж віку, як і Петро, з ним дружили. Але з тих пір, як його забрали до Луцька, ми не бачилися. А якось минулого літа пізно ввечері нам подзвонили у двері. Коли я відчинила, побачила на порозі хлопця, однак не впізнала його. Не впізнала і моя дочка, ровесниця Петра, поки той сам не сказав, хто він. Тоді він залишився у нас. Мій син узяв його з собою на літо на роботу — ремонтувати квартири, щоб той хоч якусь копійку заробив. Так він пробув у нас до вересня. А в Степана Єфімчука Петро прожив три роки. Коли хлопець повідомив опікуну, що хоче залишити їхній дім, той почав вмовляти його залишитися. Хлопець відмовився, і його відвезли у притулок для неповнолітніх. Там він прожив вісім місяців, звідти ходив до школи. А потім його «перевели» в школу-інтернат, що в Ковельському районі, де Петро минулого літа закінчив одинадцять класів. Тоді ж він і вступив до Тернопільського державного медичного університету. — Але оскільки у мене підготовка не така добра, як у звичайних середніх школах, то я з навчанням не справлявся. Не здав сесію, і мене відрахували. Так я і потрапив до Квасилова, — додав Петро. Нині він мешкає у п.Наталії, хоча міг би мати і власну квартиру. Як стверджує квасилівський селищний голова Дмитро Крет, потреби продавати житло хлопця не було: — Чому опікун це зробив, нам невідомо. Не зрозуміло і те, на яких умовах опікунська рада Луцька дала дозвіл на продаж квартири. Адже, як мені відомо, якщо продається житло хлопця, то він має право на частину майна опікунів, які реалізували його квартиру. Однак доступу до усіх цих документів ми не маємо, оскільки вони знаходяться у Луцьку. Тому нині готуємо листа в обласну прокуратуру, щоб там розібралися, чи законним був продаж тієї квартири. А поки що ми допомогли Петрові влаштуватися на роботу. Його взяв до себе один наш підприємець — спочатку як учня, а потім пообіцяв залишити на постійному місці роботи. Допомогти пообіцяли і в службі для сім’ї, дітей та молоді — у разі потреби хлопець може деякий час пожити у соціально-реабілітаційному центрі. Тим часом колишня сусідка Наталія Вознюк заперечила: такої необхідності не буде, Петро житиме у неї стільки, скільки йому буде потрібно.

”Якщо дитина виросла в підвалах, то привчити до нормальної сім’ї її неможливо” Натомість з вуст опікуна Степана Єфімчука ця історія звучить дещо по-іншому, чоловік стверджує, що одинадцятирічний хлопець сам переконав його продати житло: — Петро мені сказав: «Продайте цю квартиру, бо вона мені не потрібна». Міськрада також дала дозвіл на продаж квартири. А вилучені за неї гроші я поклав на банківський рахунок. На депозит не зміг, оскільки мені повідомили, що можу покласти гроші лише в Ощадбанк, а там відсотки не нараховуються. Якби Петро жив у мене, то пізніше я міг би вкласти ті гроші в інший банк. Однак він вирішив від нас піти. Хоча умови для нього були щонайкращі. Я віруюча людина і ніколи не дозволяв собі знущатися над ним, як він про це говорить. Звичайно, було таке, що сварив. Було що бив, але лише різкою і не сильно. А він мені ввесь час брехав. Бувало, ішов до музичної школи, але туди не доходив — ховався в кінотеатрі чи ще десь. Також тікав з дому на три-чотири дні, а то й тиждень. Я його тоді ввесь час шукав, навіть міліціонерів залучав. А у всьому радився з опікунською радою, котра теж його попереджала, що якщо іще раз таке повториться, то вони самі його заберуть від мене. Однак нічого не допомагало. Як він мені розповідав, обманював він не лише мене. Своїй бабусі він теж казав неправду, роблячи винною у всьому свою маму. Він також розказував, що мама часто «тягала» його по підвалах. Тож з часом я зробив для себе висновок: якщо дитина виросла в підвалах, то привчити її до нормальних умов уже неможливо.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також