Домашня мова

Так само і для мене запах води біля річки Усті, якого я раніше не відчував, тепер щораз нагадує про давно і не дуже давно минулі роки. Але головною втіхою у Рівному є для мене мова, що звучить на вулицях, у транспорті, у закладах торгівлі і харчування, коротше, повсюди. Після різномовного Києва я ніби поринаю в інший світ, де усі говорять так, як не говорять більше ніде у світі. Це не можна назвати окремою мовою чи хоча би діалектом. Просто певні наголоси та інтонації разом із характерною вимовою тих чи інших звуків створюють саме цю неповторну і завжди рідну для мене мову. Колись давно, коли пів міста говорило на роботі і поміж собою ворожою мовою, за місцевою говіркою слід було йти на базар, де вона неподільно панувала у вже не існуючому молочному павільйоні та досі працюючому павільйоні м’ясному. Туди, так само як у інші базарні ряди, повсюдна русифікація так і не змогла дістатися. Тепер же, коли к»ц»пською у Рівному якщо і говорять, то майже винятково поміж собою і дуже тихо, ніщо не заважає насолоджуватися неповторним звучанням міських вулиць та майданів. Запитаєте, що тут такого, хіба в інших містах не так само? Не так і дуже не так! Ще два десятки років тому я без проблем впізнавав киянина чи уродженця тамтешніх приміських сіл та містечок за своєрідним і неповторним «оканням». Тепер цього не чути навіть на базарі. Причина проста — вихідці із села вже давно асимілювались, і їхні діти спілкуються поміж собою собачою мовою. А українська, якої у Києві стало останнім часом набагато більше, звучить як суміш львівської і тої, що по радіо-телевізору. Що зробиш — багатомільйонний мегаполіс перетравлює приїжджих, змушуючи їх говорити так, як усі, тобто невідомо як. Не те що у Рівному, де, на щастя, збереглася і панує жива мова місцевого люду, яку я впізнаю з-поміж інших де завгодно. І у яку так приємно поринати, приїхавши додому.