Днями прочитав заяву одного місцевого депутата, який дуже за народ дбає у тій місцині, де він живе. Каже, що дорогу там будують бетонну, через що людям проїхати немає як. Пропонує, щоб замість бетонної, яку будувати довго, збудували асфальтну, яку будувати швидше. Тоді людям буде краще, зокрема склозаводу, який зазнає через це збитків. Зовсім забув — цей добродій є керівником і фактичним хазяїном цього заводу. Ну як не тішитись такою його турботою про людей?
Днями прочитав заяву одного місцевого депутата, який дуже за народ дбає у тій місцині, де він живе. Каже, що дорогу там будують бетонну, через що людям проїхати немає як. Пропонує, щоб замість бетонної, яку будувати довго, збудували асфальтну, яку будувати швидше. Тоді людям буде краще, зокрема склозаводу, який зазнає через це збитків. Зовсім забув — цей добродій є керівником і фактичним хазяїном цього заводу. Ну як не тішитись такою його турботою про людей? Прочитають про це чи почують місцеві люди і проголосують, може, за добродійного капіталіста на наступних виборах. А чому не проголосувати, коли все у цій справі свідомо перемішано? Аби розібратися, назву ту місцину — Рокитне вона називається. А дорога називається Київ — Ковель. В тому разі, якщо цю дорогу таки зроблять бетонною, по ній можна буде багато років їздити з комфортом. Тепер повернемось до Рокитного. Точніше, до Охотникового. Саме так називалося спочатку містечко навколо склозаводу, який капіталіст Охотников збудував сто років тому. Ті, що прийшли потім до влади, містечко, звісно, перейменували і… нічого більше не збудували. Так і пахкотить той столітній заводик. Оминемо питання про те, як заволодів заводом нинішній його власник. Ну точно не купив на аукціоні за власні трудові заощадження. Просто виявився спритнішим за інших. У нас це вміють — за мистецтвом присвоїти чуже чи державне наші «капіталісти» увесь світ випередять. Так-от, отримавши спадок від Охотникова, що зробив новий власник? Може, дорогу нову збудував, по якій можна їздити? Бо ж окрім траси Київ — Ковель, повз Рокитне проходить ще одна дорога, на якій хіба що танкові навчання проводити можна. Не хочуть місцеві їздити старою дорогою. Бо ніхто її не ремонтував і не збирається. А ось нову дорогу ремонтують за іноземні кредити. Ремонтують, аби ті іноземці по дорозі машини не ламали. Так, трохи довго вони це роблять. І нехай. Бо лише дай цю дорогу нашим заасфальтувати, то вона, по-перше, буде коштувати втричі дорожче, а по-друге, за півроку перетвориться на танкодром. І взагалі, що за звичка у наших людей до чужого як до свого пхатися? От якби ця дорога будувалася за кошти того дбайливого депутата… Ну, тут я вже нафантазував. Навіть трирічна дитина, яка вірить у Святого Миколая, знає тепер, що депутат нічого за свої гроші не для себе не будує. Та й для себе намагається, аби хтось інший заплатив. То що ж сталося з нашим добродієм із Рокитного? Мало йому, що він столітній завод Охотникова своїм зробив, то він хоче ще й будівництвом дороги за чужі гроші розпоряджатися! У мене є для нього пропозиція. Якщо прагне він так сильно добра для свого краю та його людей, хай збудує там новий завод. Як колись Охотников. Тоді люди справді будуть йому вдячні, може, й село його іменем назвуть. Потім, після всього. Коли ми всі вже будемо на тій самій дорозі, що й забутий усіма Охотников.
