До звичайних жебраків усі вже звикли. Стоять собі люди тихо на визначених місцях із простягнутою рукою. Стоять роками, підтверджуючи репутацію міцних професіоналів. Якщо стоять, значить, ще не перевелись у нас люди, готові поділитися чимось із убогими, які просять. До цієї звичної вже картини додалися останнім часом регулярні заклики до благодійності у засобах масової інформації та на інших інформаційних носіях. Складаються ці заклики з повідомлення про те, що хтось помирає від тяжкої хвороби і не може врятуватися через відсутність грошей на лікування. Ці заклики принципово відрізняються від тих же вищезгаданих жебраків, серед яких є чималий підрозділ прохачів «на смерть», «на каліцтво», «на лікування» і так далі. У жебраків все просто: написав на папірці «помирає мама» чи виставив на загальний огляд культю замість ноги — і чекай поки сердешні громадяни подадуть копійчину.
До звичайних жебраків усі вже звикли. Стоять собі люди тихо на визначених місцях із простягнутою рукою. Стоять роками, підтверджуючи репутацію міцних професіоналів. Якщо стоять, значить, ще не перевелись у нас люди, готові поділитися чимось із убогими, які просять. До цієї звичної вже картини додалися останнім часом регулярні заклики до благодійності у засобах масової інформації та на інших інформаційних носіях. Складаються ці заклики з повідомлення про те, що хтось помирає від тяжкої хвороби і не може врятуватися через відсутність грошей на лікування. Ці заклики принципово відрізняються від тих же вищезгаданих жебраків, серед яких є чималий підрозділ прохачів «на смерть», «на каліцтво», «на лікування» і так далі. У жебраків все просто: написав на папірці «помирає мама» чи виставив на загальний огляд культю замість ноги — і чекай поки сердешні громадяни подадуть копійчину. У тих, хто жебрає через вуличні білборди, через радіо і телебачення, через газети та Інтернет, йдеться не про копійки. Оскільки реклама недешева, то й «на лікування» просять тисячі, а то й десятки тисяч. Не подумайте, я не маю жодних сумнівів у тому, що ці люди на білбордах справді помирають без лікування. Мене інше дивує. Все це жебрання через ЗМІ йде паралельно рекламі. В тому числі й політичній. Неважко порахувати, що за гроші, витрачені на чергову кампанію когось із кандидатів на президентських виборах, можна було б вилікувати усіх тих, хто жалібними очима дивиться на нас із рекламних носіїв, прохаючи про порятунок життя. Щось не те відбувається, вам не здається? Років двадцять тому, коли благодійність почалася на всесоюзному ще тоді телебаченні, за одну телепрограму можна було зібрати мільйони на лікування чи допомогу тим, хто цього потребував. Тоді все було зрозуміло: усі ми бідні у бідній державі, тому скинутися на допомогу такому, як ми, вважалося природним. Але недовго це тривало. Нашу бідну країну, яка перетворилася на п’ятнадцять бідних держав, вже другий десяток років нахабно грабують самі знаєте хто. Захопивши колишнє державне майно, вони отримують шалені прибутки і, на відміну від колишньої держави, і гадки не мають щось віддавати тим, хто нічого не захопив. Всі знають наших мільярдерів, всі вдають, що так і треба. То чому ж за допомогою люди звертаються не до скоробагатьків, а до нас з вами? Звісно, і багатії щось там кидають на благодійність. Якусь там частину одного відсотка від вкраденого. В офісах Рината Ахметова, Ігоря Коломойського, Петра Порошенка та інших наших багатіїв стоять тисячні черги з тих, хто просить у них допомоги. Одержати цю допомогу можна. Шансів приблизно стільки ж, скільки шансів отримати державну безплатну квартиру. Раніше помреш, ніж отримаєш. Та якщо безквартирний може помирати ще багато десятків років, то смертельно хворий помре вже тепер, так і не дочекавшись «лікарні майбутнього» чи як там називалося те, на що збирала кошти дружина Віктора Ющенка. Тож сподіватися перед смертю хворим залишається не на багатіїв і не на державу розкрадену, а лише на совість людську, яка у нас поступово подрібнішала до копійок, які ми кидаємо жебракам. Немає у мене сотні тисяч на операцію смертельно хворій дівчинці, яка дивиться на мене із жалісного плаката. Я можу зібрати ці гроші, продати все, що маю, та чи воно допоможе? Тому що дітей хворих у нас тисячі й тисячі, й усім грошей не назбираєш, якою б не була у тебе совість. Та й не совість треба нам мати, аби такого не відбувалося. Треба мати силу проти безсовісних, проти тих, хто нас пограбував, а тепер хизується «благодійними фондами». Чи є у нас така сила? Є, але дуже дрібна. Велика залишилась там само, де залишилась наша велика спільна совість, яка дозволяла збирати мільйони за кілька хвилин, виходити на мітинги та демонстрації за покликом душі, а не за гроші… Нічого не залишилося, один лише дріб’язок. Тож простіть мене, жебраки та хворі! Я теж винний у нашій дріб’язковій совісті.
