Пораду звернутися по допомогу до психолога деякі люди сприймають як образу. Кажуть, вони не мають права давати жодних конкретних порад. Ширяться байки про страшні психотехнології, з допомогою яких можна повністю підкорити людину чужій волі. Серед українців стосовно психологів побутують протилежні судження-міфи: від «творять дива» до «тільки вдають, що допомагають». Аби з’ясувати, що з цього правда, а що — лише чутки, ми звернулися до відомого практика вітчизняної психотерапії Бориса Дацишина. Колеги офіційно й неодноразово визнавали його найчеснішим, найпоряднішим і найкомпетентнішим, кілька років поспіль обираючи головою Етичної комісії Української спілки психотерапевтів — професійного національного об’єднання під егідою Європейської асоціації психотерапевтів.
— Борисе Яковичу, беззастережно і на слово нам пропонують довіряти психологам найдорожче — свою особистість, душу, самооцінку. А вони, виявляється, жодних гарантій давати не зобов’язані, понад те, будь-які гарантії — явна ознака непрофесіоналізму та шарлатанства. Чому так? — За стан власної душі кожна людина відповідає сама. Психолог не може махнути чарівною паличкою і миттєво вирішити всі ваші проблеми — цьому має передувати ретельна робота, причому з вашого боку також. Ми допомагаємо, але основна робота відбувається у вашій голові — а отже, виконувати її маєте ви. Охочих творити дива і без психологів багато. — Якщо всю роботу виконує клієнт, то, може, достатньо просто поплакати в жилетку другові? — У різних ситуаціях людині потрібна різна допомога. Методи психологічної допомоги визначаються психотерапевтом і потребують високої кваліфікації. Суть у тому, щоб правильно зрозуміти, що потрібно людині, і дати їй це. Психолог зобов’язаний дотримуватися умов конфіденційності, не повинен експлуатувати відносини залежності. А наскільки відповідальні й розуміючі люди ваші друзі, я не знаю. Напевно, «імітувати» психолога легше, ніж художника чи гросмейстера. Пригадуєте поневіряння Остапа Бендера — вже після першого його «твору» чи «сеансу одночасної гри» всім ставав зрозумілим рівень кваліфікації. У ролі психолога він міг би протриматися довше. Тим небезпечніші такі «підробки». — А що належить до компетенції очолюваної вами Етичної комісії Української спілки психотерапевтів? — Якщо людина працює без необхідної кваліфікації (а це не виключено в наш час, коли скандали з дипломами вибухають один за одним), це, радше, справа правоохоронних органів. Наша комісія розглядає скарги на роботу психологів. Питання кваліфікації може виникнути попутно. Етичний кодекс психолога покликаний регулювати професійну діяльність на основі досвіду терапевтичної практики попередніх поколінь психотерапевтів. Цих правил дотримуються психотерапевти найрізноманітніших напрямів, не зі страху перед каральною силою зовнішніх інстанцій, а як внутрішнього орієнтиру. На сайтах психологів часто зазначається адреса Етичної комісії і передруковуються положення Етичного кодексу. Найлегше звернутися зі скаргою через сайт УСП, можна й письмово — всі адреси є в Інтернеті. — Які випадки потрапляють у поле зору вашої комісії? На що скаржаться? — Етика для психотерапевта — це безпека, надійність, психічне здоров’я і клієнта, і терапевта. Багато випадків стосуються взаємин студент — викладач. Річ у тому, що у психотерапії існує заборона на так звані подвійні стосунки. Подвійними називаються такі стосунки, в яких психотерапевт, крім професійної, виступає ще в якійсь ролі стосовно клієнта. Це правило, по-перше, застерігає від консультування родичів, друзів, знайомих. По-друге, забороняє такі зловживання, як розмивання меж терапевтичних взаємин у бік приватних — прийняття подарунків від клієнтів, приватне спілкування з клієнтом за межами «місця і часу» психотерапії. — А як клієнт може сам захиститися від непрофесіоналізму психолога? І чи може? — Зараз радять, звертаючись до психолога, цікавитися його кваліфікацією. Насправді ж, коли до мене звертається згорьована людина, вкрай рідко, та практично — ніколи вона не цікавиться ні моєю вищою лікарською категорією, ні дипломами, ні сертифікатами, хоча їх, повірте, вдосталь. Не запитують навіть, який практичний напрям психологічної науки я репрезентую. — Невже люди такі нерозважливі? — Насправді ні. Просто більше значення має реальна довіра. Офіційні звання і регалії для людей менше означають, ніж відгуки знайомих. Ними частіше й керуються, обираючи консультанта. Питання довіри у психотерапії — одне з головних, хоча насправді найважливіше довіряти собі, своїм емоціям. — Ви вживаєте слова «психолог», «психотерапевт», «консультант». Чи є різниця між цими поняттями? — Різниця є, але не для людини, яка страждає і прагне тільки полегшення, змін, розриву замкненого кола. — Який зв’язок виникає між клієнтом і психологом? Чи можна провести якісь аналогії з повсякденним життям? Це співпраця, порозуміння? А може, любов якогось особливого виду, що називається у психоаналізі словом «перенесення»? — Перенесення може виникнути у процесі будь-якого виду психотерапевтичного спілкування, і це не обов’язково любов. При перенесенні почуття можуть бути не лише теплими, а й ворожими, негативними. Зокрема і в терапевта до клієнта. Тільки тоді це називається контрперенесення. — Тобто між психологом і його клієнтом розпалюються справжні людські пристрасті? — Можна й так сказати. Зв’язок між психологом і клієнтом дуже інтимний. — Із цим потрібно якось боротися? — Навпаки, ці почуття і стосунки, що спонтанно виникають в обох, і є найціннішим у терапевтичному процесі. — Тоді що заважає психотерапевту, наприклад, вступити у сексуальні стосунки з клієнтом? — Ніщо. Крім такого делікатного й невловимого поняття, як професійна етика. Випадки вступу в сексуальні стосунки відомі і в корифеїв. Звісно, це грубе порушення професійних принципів. Але найнебезпечніше те, що така подія може спричинити катастрофічні наслідки, наприклад, спробу клієнта накласти на себе руки. — Ну ось, тепер чоловіки боятимуться відпускати дружин до психотерапевта. — А до стоматолога, гінеколога не бояться? Адже там теж є досить близький фізичний контакт... — А в психотерапії фізичний контакт заборонений? — Доторки у класичному психоаналізі, наприклад, виключені. Та це, мабуть, найбільш відсторонений вид психотерапії — там навіть контакту «очі в очі» немає. І класичний психоаналіз сьогодні не надто поширений навіть в Америці та Європі. Так, це фундамент усіх наявних видів психотерапії, але він потроху трансформується, стаючи більш короткостроковим, вбираючи досягнення інших напрямів. Адже батьки теж можуть чогось навчитися у своїх дітей, і в наш час більше, ніж будь-коли. В інших видах психотерапії доторки не табуйовані, але регламентовані. Наприклад, у тілесно-орієнтованих видах терапії, які тепер досить популярні. Але є критерій, який потрібно беззастережно ставити на перше місце, — прийнятність і добровільність для клієнта. На заняттях психотерапевтичної групи ми обнімаємося наприкінці сесії. Часом хтось із учасників ухиляється, відсторонюється. У такому разі ніхто не наполягає, поважаючи бажання, а можливо, й розбіжності в етичних цінностях. — Чи дає гарантію високої кваліфікації психолога наявність у нього академічних звань — доктор наук, професор? Або, приміром, велика кількість дипломів, розвішаних на стінах кабінету? — Є багато сильних практиків, які не думають про звання та регалії. В англійській мові поняття professional означає фахівець, котрий працює на замовлення. Цим і визначається успішність спеціаліста — якщо клієнтів не буде, такий фахівець довго не зможе «імітувати» психолога. 1990 року в Страсбурзькій декларації Європарламент визнав існування окремої «вільної» професії — психотерапевт. В Україні професійні організації, насамперед Українська спілка психотерапевтів, тільки борються за введення в дію європейських законодавчих норм і здійснюють підготовку фахівців згідно з нормами Європейської асоціації психотерапії. Можливо, досвід варто вважати тією професійною якістю, на яку можна орієнтуватися, обираючи психолога. — Професійна діяльність психолога може спричинити емоційне вигоряння. Ви щодня вислуховуєте проблеми і скарги інших людей — самі від цього не божеволієте? — Уникнути професійних проблем із емоційним вигорянням допомагає так звана конгруентність — відкритість, чесність. Коли не обманюєш — насамперед самого себе, вигоряння не настає. Це правильно для будь-якого спілкування в рамках якихось професійних або особистих зобов’язань. Мені подобається в моїй роботі можливість залишатися самим собою. Я не граю роль психотерапевта — я і є психотерапевт.
