Щосуботи ввечері та щонеділі вранці у центрі Рівного можна почути звуки дзвонів Свято-Воскресенського собору. У дні посту чуємо одиничні удари з рівномірним інтервалом, у свята — веселий передзвін. Однак якими б не були ці звуки, для слуху вони приємні, а для душі й тіла — цілющі. Принаймні в дивовижних властивостях дзвонів пересвідчився дзвонар Свято-Воскресенського собору Микола Тивончук, з яким і поспілкувалася кореспондент «РВ».
Разом з Миколою Тивончуком піднімаємося на дзвіницю собору. Спершу йдемо сходами, а потім видираємося по крутій драбині на рівень приблизно п’ятого поверху. Це дуже важко і навіть небезпечно. Проте п. Микола долає цю відстань легко — вже звик, адже робить це як мінімум двічі на тиждень. На невеличкій дзвіниці собору п. Микола стає під дзвонами і спершу погладжує кожен і вітається з ними — це у дзвонаря така традиція. Потім бере до рук шнури, до яких прив’язані язики дзвонів, і щосили тягне на себе. Спершу б’є в один — найбільший дзвін — з рівномірним інтервалом. Такий дзвін називається благовістом, тобто сповіщає «благу вість» про початок церковної служби. Вібрація від нього йде така, що тремтить усе — від рук до одягу, і мимоволі хочеться затулити вуха. Потім п. Микола дзвонить поперемінно в усі дзвони. Закінчивши з цим, витирає лоба і говорить: — Після того, як подзвоню, спускаюся співати в хорі, з мене ще півгодини піт стікає — дзвонити не так і легко. За рік і ноги, і руки встиг накачати. Проте найважче у дзвонарстві особисто для мене навіть не це, а підйом на дзвіницю. Микола Тивончук має музичну освіту, все життя співав у Рівненській філармонії, вміє грати на кількох інструментах. — Я 14 років співаю в церковному хорі. Дзвонарем у соборі працюю лише рік, — розповідає п. Микола. — Коли попередній дзвонар, який дзвонив тут протягом 10 років, став надто старим, щоб видиратися наверх по драбині і бити в дзвони, його справу не було кому продовжити. Протягом деякого часу в соборі дзвони мовчали. Я запропонував спробувати дзвонити і подивитися, що з того вийде, хоча спеціальної освіти не мав і посібників тоді ще не читав. Я спробував і зрозумів, що буду цим займатись, адже робитиму добре діло — нестиму «благу вість» людям. До того ж і живу недалеко від собору, тож, як кажуть, сам Бог велів. Дзвонарства не так вже й важко навчитися. Важко тільки спочатку, бо багато ще не знаєш, а далі вдосконалюєшся, слухаєш диски, читаєш відповідну літературу в Інтернеті. Існує чотири основні дзвони: благовіст, перебір — похоронний дзвін — повільні одиночні удари в кожен дзвін, передзвін — сумно-урочистий дзвін по черзі в кожен дзвін, тризвін — дзвін у всі дзвони, найурочистіший. Крім того, дзвін використовують і для того, щоб виділяти особливо важливі частини богослужіння. Існує цілий перелік вказівок, коли і як слід дзвонити. Наприклад, на Різдво дзвонар має дзвонити весь перший день свята від Літургії до вечірньої служби. Пан Микола вміє дзвонити по-різному. — Від звуку дзвонів не глохну, — каже він. — Навпаки — я його вважаю лікувальним. Стільки емоцій він викликає! Часом, буває, піднімаюсь на дзвіницю з поганим настроєм. Вдарив у дзвони — пішла вібрація. Все, виліковуєшся одразу. Всі думки вилітають з голови і там звучить лише дзвін. Радію: може, якась людина, почувши дзвін, перехреститься чи в церкву зайде. Від цього на душі стає добре. У світі проводилося чимало досліджень, які підтверджували дивовижні властивості дзвону. Наприклад, в одному з російських інститутів провели дослідження — узяли пробу повітря після того, як віддзвонили дзвони. Атмосфера виявилася такою стерильною, яка буває в лікарняній операційній. — Дзвони очищають природу, вбивають віруси, — говорить п. Микола. — В одній телевізійній передачі розповідалося, що дослідники ставили пробірку з вірусом грипу перед дзвоном, і звук дзвонів діяв на нього нищівно. Та й в мене особисто був випадок, коли товариш розповів, що не чує на одне вухо. Після того як піднявся зі мною на дзвіницю та гримнув у дзвін, почав чути. Таких прикладів багато. Чимало людей, друзів та знайомих просять піднятися з ними на дзвіницю. Взагалі це дозволено лише у Великодній тиждень, але коли люди дуже просять, дозволяю їм вилізти зі мною на дзвіницю. Дзвони не лише лікують, а й знімають негативну енергетику. Кажуть, що старі сімейні реліквії не можна носити, тому що за роки вони насичуються поганою енергетикою. Щоб її позбутися, ці прикраси підвішують до дзвонів. У Свято-Воскресенському соборі, де Микола Тивончук працює дзвонарем, всього лише три дзвони. — Один великий, на якому б’ю благовіст, і два менших, — розповідає дзвонар. — Є також два «била», за допомогою яких теж дзвонять. Великого дзвона, на жаль, не маємо. Знаю, що він був і дзвонили в нього, коли біля собору була окрема дзвіниця. Проте у 1963 році її зруйнували. Дзвін, який, за чутками, тріснув, опинився у краєзнавчому музеї. Ми хотіли повернути його собору, проте всі намагання були марними — дзвона нам так і не віддали. Та й в музеї його, очевидно, немає — хтось прибрав до своїх рук. Загалом же за історію дзвонів нашого собору я ще не брався. Знаю лише, що за віком вони доволі давні та виготовлені у Воронежі. Цікаво, що звучання дзвонів залежить від погодних умов. — Звучанню дзвонів шкодить спека, чи великий мороз, чи висока вологість повітря, — говорить п. Микола. — На дзвін також впливає атмосферний тиск. Коли мете сніг, наприклад, його майже не чути на далекі відстані. Дзвонар говорить, що було б набагато краще, якби собор мав окрему дзвіницю, як колись, а не пристосовану, як нині, а також великий дзвін, на якому дзвонять благовіст. Проте поки цього немає, дзвонар намагається виходити з того, що є, і радувати своїм дзвоном рівнян. — Люди люблять слухати дзвін — для мене це найкраща похвала і найкраща плата за мій труд, — зізнається Микола Тивончук.
