Емігранти

— Встигла! — радо доповіла водіям захекана молодичка й спритно вмостилася на передньому сидінні. І з цієї хвилини шлях із Варшави до Тернополя здався усім її найближчим сусідам удвічі коротшим, бо нова пасажирка не замовкала аж до кордону: чи то за рідною мовою стужилася, чи за такими уважними слухачами. — А я все переживала, щоб на цей автобус потрапити. Бо літаком із Мадрида до Варшави й звідси на тернопільський автобус набагато дешевше, ніж летіти з Іспанії на Київ, а тоді до Хмельницького добиратися. У вас же ціни!

Ганя — Встигла! — радо доповіла водіям захекана молодичка й спритно вмостилася на передньому сидінні. І з цієї хвилини шлях із Варшави до Тернополя здався усім її найближчим сусідам удвічі коротшим, бо нова пасажирка не замовкала аж до кордону: чи то за рідною мовою стужилася, чи за такими уважними слухачами. — А я все переживала, щоб на цей автобус потрапити. Бо літаком із Мадрида до Варшави й звідси на тернопільський автобус набагато дешевше, ніж летіти з Іспанії на Київ, а тоді до Хмельницького добиратися. У вас же ціни! А зарплати? Мої діти он удома будуються, то я вже знаю... Бізнесують потрохи, і ми з чоловіком їм допомагаємо — а із землі ніяк не вилізуть. Кредит у банку не візьмеш, бо за все життя не сплатиш. Казала їм: залишайтеся в Іспанії! Не захотіли. Помаранчева революція їм голови збаламутила: в нас, кажуть, буде краще, ніж у Європі, і ми ж будемо вдома! Ага, вдома. Відвикли за кілька років від дому, ось тепер і мучаться. А ми в Мадриді кредит за квартиру — три відсотки всього — у квітні вже виплатимо. Однокімнатна, правда, зате своя. З підземним паркінгом, кухня — п’ятнадцять метрів, передпокій — хоч машиною розвертайся. І все вже є: пральна машина, кухонний комбайн... Де я працюю? Посуд мию в «Макдональдсі». Ганя мене звати. А чоловік на будівництві. До роботи йому, правда, 40 кілометрів, але вдосвіта забирають автобусом, увечері привозять. Звісно, втомлюється, але звик. Стільки поневірялися, коли сюди приїхали. Якось на віллі цілим колгоспом жили — з десяток наших. Господарі все дивувалися, що світла мало витрачаємо. А в нас же хлопці — умільці: дротика скрутили, ось електрика поза лічильником і йде. Головне — щоб інспектор не застукав, бо з країни тут-таки витурять. Я стільки господарів змінила, доки зрозуміла, що вигідніше під’їзди мити і мати дві-три квартири чи офіси для прибирання. Але ж для цього рекомендації потрібні, просто так не влаштуєшся. А коли посудомийницею стала, то ще краще: робота позмінна, у вільний день можна й прибиральницею десь підробити. Та й з роботи щось принесеш. Нас, правда, інколи перевіряють, та це так рідко буває — і я знаю, де сховати: я ж у нас на крупзаводі працювала, мене можна щодня рентгеном просвічувати — ніц не знайдеш! Та й що там шукати? Так, приправи, кетчупи. Вони ж до порцій завжди додаються — і зазвичай цілісінькими йдуть у відходи. А я забираю. А що? Комусь даси, додому привезеш — усе ж якийсь презент. Але якби ж я сама на мийці стояла. А то в мене напарниця — іспанка. Як побачила, що я роблю, — аж побіліла: «Заборонено брати, — каже, — треба викидати!». Вони там такі: не можна — отож не можна, і край! Ну, я її таки навчила. А це відпустка в мене за півроку назбиралася — дванадцять днів, ось я додому й вирішила навідатися: мама вже стара, хвора, та й за дітьми скучила. Я вже дванадцять літ як із дому: щойно на пенсію вийшла — за вислугою, — так і подалася у світи, бо ж удома не виживеш. А там і чоловіка забрала, і діти якийсь час були з нами. Ми через п’ять років тут машину купили. Проте нею їхати — клопоту не оберешся: не так бензин дорогий, як дорогі в нас митники й даішники... Якось на кордоні її мало не конфіскували: контрабанду пришили. Ні, краще літаком: швидше, дешевше і без нервів. Та й скільки там тієї дороги?! У Тернополі балакуча супутниця сміливо ступила в післядощову розгрузлу багнюку рідної землі. На неї біля забрьоханої іномарки вже нетерпляче чекала рідня.

Валя — Ой, ти ще й із квітами?! Я вже плачу! Як тільки кого з наших побачу — реву! І Валя крізь сльози відрекомендувала мене літньому чоловікові поруч: — Це Світлана, моя однокласниця. А це Альфонсо, мій чоловік. Ім’я в нього не дуже благозвучне як для нас, але насправді він нічого. Вона майже не змінилася від часу нашої останньої зустрічі — років, мабуть, сім тому. Тоді Валя звернулася до мене за порадою, куди йти вчитися її доньці. Бо ж платити за навчання нічим: вона й приїхала з Кам’янця-Подільського, за 120 кілометрів від Хмельницького, автостопом — грошей на автобус не було. Донька поважних батьків, лідер за характером, інженер за освітою і добра господиня, Валентина кільканадцять літ свого життя потратила на спроби налагодити сімейний побут. Та чоловік таки залишив її з донькою. А там і цукровий завод, де працювала Валентина, пішов з молотка — і вона залишилася в гуртожитській кімнаті от уже й справді без засобів до існування. Бралася за будь-яку роботу — але без толку: той хазяїн прогорів, той не заплатив, а той вимагав за працевлаштування платити «натурою». В село ж, до матері, повертатися не хотіла: якщо в місті роботи не знайшла, то там за що жити? — До Італії мене приятелька покликала — так, і не подруга зов­сім, але я колись їй допомогла і вона мені все поривалася віддячити, — Валентина з явною гордістю демонструє мені двокімнатну квартиру в Хмельницькому, традиційних тридцять квадратів, з «повним фаршем», тобто з хорошим ремонтом й умебльовану, і розповідає: — Пожила я в неї тиждень-другий на стайні (вона з чоловіком коней доглядає і там, при стайні, й живе) та й прошу: «Знайди мені роботу, мені ж гроші потрібні!». А вона: «Давай ми тебе заміж видамо». І кличе одного разу мене з плантації (я саме найнялася помідори сапати): «Йди сюди, жених приїхав». Дивлюся, стоять два літніх чоловіки: один черевань, а другий так нічого. «Хоч би не той огрядний — жених», — переживаю. Виявилося, ні: то був свекор моєї приятельки, саме він і знайшов мені 60річного вдівця (а мені тоді 44 роки було) — Альфонсо. Він пізніше зізнався, що теж, побачивши мене з приятелькою, подумав: хоч би це я виявилася Валентиною, до якої його сватають... Але в нього двоє дітей (донька заміжня, а син ще тоді був неодружений; ох і довго в нас тривало «притирання»), а в мене одне бажання —заробити грошей на квартиру в Україні. Тож і пішла по наймах: саме літо, робоча сила потрібна. Альфонсо мене розшукав і домовився з господарем, що той відпускатиме мене на вихідний. Так і звикала до нього — аж поки він наважився привезти мене додому. А в італійському містечку вулиця — що коридор у нашому гуртожитку: будинки впритул, двері навстіж, і — спека ж, духота! — всі мешканці до першої ночі надворі. Тож про те, що Альфонсо привіз собі жінку, вмить дізналася вся вулиця. На роботу він не хотів мене пускати. А мені ж квартиру дитині треба! «Буде тобі квартира», — пообіцяв. У нас тоді квартири були недорогі, а в них... Триповерхові будинки, сучасні, багаті — тільки мармур на східці 12 тисяч євро коштує, — а це ж звичайні робітники: і Альфонсо двадцять літ на німецьких будовах трудився, і син його там на будинок заробляв (в Італії роками ходять у наречених, аж доки жених збудує будинок, а наречена обставить його: нерідко вже з двома-трьома дітьми вселяються «молодята»). Одне слово, до літа купив він мені однокімнатну квартиру в Хмельницькому за чотири з половиною тисячі доларів; та ще й доньці, Тані, допоміг цю двокімнатну купити. Тетяна тепер теж в Італії з чоловіком і дитиною: треба ж щось заробити. Та і я в крамниці підробляла — 500 євро в місяць. Важко! Все — вручну. Наприкінці дня рук не чула. Тепер лише прибираю в деяких господарів. Вони мені вже довіряють, залишають ключі. Ніби й незле, та... Найважче було доводити, що ми не щойно з дерева злізли. Там власник крамниці 50 до 150 в стовпчик додає і страшенно дивується, що я це вмить рахую. А що я інженер, то хоч не кажи, бо в них люди з вищою освітою — то ого-го яке панство! Коли тут, в Україні, була революція, ми від телевізора не відходили. Такі надії плекали! А тепер... Нічого не розуміємо — що тут робиться? А серце болить... Що не почую про Україну — плачу. Валентина з чоловіком проводжають мене додому. Ліфт застряє. Диспетчер мовчить. Ми кличемо-волаємо — на допомогу. Хвилин через десять озивається диспетчер. Близько півночі нас визволяє аварійна бригада.

Зоя Востаннє я бачила Зою років десять тому, в червні. Точно пам’ятаю, що в червні — бо здивувалася, зустрівши її, засмаглу до чорноти: «На яких це морях ти вже побувала?» — «В мене одне море — базар», — невесело відповіла завжди оптимістична Зоя. «Але хоч щось заробляєш?» — «Щоб із голоду не вмерти». Чоловік залишив Зою з двома синами. За радянських часів вона б спокійно допрацювала до пенсії у своїй нікому, крім радянської влади, не потрібній поліграфічно-пропагандистській організації. Та бурхливі 90ті кинули цю тендітну молодичку — разом із мільйонами таких самих, як вона, добропорядних і сумлінних трудівників — на виживання. Я зраділа, почувши від колеги, що «Зоя поїхала в Португалію — коханий чоловік зробив виклик». І та ж колега мовила колись мимохідь: «Телефонує вчора Зоя, каже: «Я піднімаюся додому в ліфті — і наче лечу над океаном: така краса!». Я знову зраділа: нарешті пощастило жінці. Нарешті. Тепер я слухаю Зоїну розповідь про її життя в Португалії й сумно зітхаю: невже якщо не щастить — то це назавжди? — Ат, який там коханий чоловік: так, випадковий базарний флірт. Але добре, хоч забрав мене в ту Португалію. Ми й жили разом — аж доки він, напившись, мало не вбив нас в автомобілі: тоді нарешті з’явилася причина від нього піти. Не люблять у Португалії наших чоловіків: п’ють. А жінок люблять — бо роботящі й вродливі: надто ж порівняно з португалками. Правда, наші жінки теж за різним туди приїжджають: «російські» борделі з написами «Секс без границ» — там не рідкість. Утім, ми там усі — «русо»: тільки після помаранчевої революції українців почали вирізняти з-поміж інших слов’ян; це був час такої гордості за Україну! Основне для заробітчан — легалізуватись і знайти роботу. Я живу в курортному містечку, біля океану: там «найкрутіша» професія — офіціантки. От і пішла проситися на роботу в ресторан. Збрехала, що мені 35 років, — боялася, що в 45 уже не візьмуть. Тож згодом, коли легалізувалася, ніхто не вірив, що насправді я старша: кажу ж, там такі жінки... А легалізувалась я вже на іншій роботі — прибиральниці в готелі, бо власник ресторану цього клопоту не хотів: невигідно. А мені ще як вигідно: ти вже не боїшся, маєш право на соціальну допомогу, пільги: за двох дітей — доплата, за вищу освіту — теж, відпустка і відпускні — як належить. Правда, там зарплата теж є в конвертах, але частина все ж — легально, і від неї — всі нарахування. Португальці — приємні люди, добрі, демократичні: власник може спілкуватися зі мною, наче я йому рівня. Людей з вищою освітою серед них хіба з десяток-другий на сотню, і це вже — патрон, його так шанують: тож повірити, що ми там з університетськими дипломами наймитуємо, їм важко. Бо хто ми? Машини для роботи. Захворіти боюся: щось заболить — таблетку вип’ю і далі гарую. Влітку, коли курортний сезон, практично без вихідних, але ці дні оплачуються. Я за першу зарплату три телевізори могла купити. А тепер — наймаю квартиру, допомагаю дітям, мамі. Приїхала оце на кілька тижнів у відпуст­ку в Україну — і вперше піймала себе на тому, що сказала: «Ну от, через кілька днів уже — додому». Нічого ж у мене там немає, крім роботи, а ось же — додому.

Вдома На Хмельниччині ніхто точно не знає, скільки краян працює за кордоном. Торік голова комітету Верховної Ради України із закордонних справ забажав про це дізнатися, і в області спробували бодай приблизно вирахувати цю цифру. Але тільки по селах: там усе-таки знають, хто і куди виїхав. Міські заробітчани зосталися неполіченими. Навіть орієнтовно. Хоч цілком реально обчислити — через освітянські заклади — бодай сім’ї заробітчан, у яких тут є діти дошкільного, шкільного та студентського віку. Сільське населення становить 48% від загальної чисельності подолян. Працездатними вважають 277 тисяч селян. Із них десять із половиною тисяч — як прикинули у сільрадах — виїхали на роботу за кордон; майже третина з них мають вищу освіту. У трьох із половиною тисяч тут залишилися діти. Найпопулярніше місце роботи для подолян, особливо чоловіків, — Росія. Жінки віддають перевагу Італії. Далі в рейтингу — Португалія, Іспанія, Польща, Чехія, Греція, Німеччина, США, Великобританія, Франція, Ізраїль, Туреччина... Всього понад 20 країн. Ще п’ять тисяч подолян працюють за кордоном час від часу. 17 тисяч трудяться в інших містах і селах України. Понад 20 тисяч щоденно їздять на роботу за межі своїх населених пунктів. Уже нікого не проймають лементи в засобах масової інформації з приводу сімей, які розпадаються, і дітей, котрі виростають сиротами при живих батьках. Міграція, — цинічно розмірковують політики, — це неминучий наслідок глобалізації, а проти неї не попреш. Жаль, ніхто не підрахував, скільки заробітчан повертаються додому і на зароблене починають власний бізнес. Трохи, либонь, є. Але переважна більшість інвестує зароблені за кордоном долари та євро в навчання дітей і купівлю квартир чи будинків. Ніхто не цікавиться, скільки їх, цих, у буквальному значенні, политих потом «закордонних інвестицій» тримають на плаву хмельницькі виші та піднімають подільську нерухомість. Один із банкірів поділився спостереженням чи, скоріше, припущенням: 63 мільйони гривень щороку. Політики перед виборами раптом почали перейматися співвітчизниками за кордоном. Але з дуже егоїстичного приводу: їм не завадили б тут їхні голоси. Статистики ж можуть спокійно віднімати цих людей від чисельності українського населення. Більшість їх уже не повернуться сюди ніколи.