Дивлячись телевізійні новини, мимоволі ставиш себе на місце героїв сюжетів, які утворюють інформаційну картину дня. Втішаєшся з того, що не твою оселю трусить землетрус, заливає повінь, зносить ураган.
Бомби терористів теж поки що рвуться не на наших вулицях, літаки падають на землю не в нашій місцевості. Так і розмірковуєш собі на дивані, як би стрибав з борту літака, що аварійно приземлився, або тікав від землетрусу, вхопивши в оберемок все, що вдалося винести у загальній паніці разом із найдорожчим — довідкою про присвоєння індентифікаційного коду. На палестинців із їхніми протестами взагалі дивишся як на рекламу жіночих бритв чи прокладок, які тобі не знадобляться ні за яких обставин. Аж раптом євреї виселяють своїх співвітчизників із їхніх осель, а ті не хочуть, не підкоряються попри повну безперспективність такої поведінки. І чого вони, запитується, протестують, чому хочуть залишитись жити саме тут, коли їм такі шалені гроші пропонують в якості компенсації? Для контрасту можна уявити бабусю із поліського села, яка відмовляється їхати з радіаційно зараженої домівки, кидаючи в обличчя військовикам чек на пару мільйонів гривень (саме стільки платять єврейським переселенцям). Бабусі тій справді гроші, вважай, ні до чого. Їй аби померти у власній хаті. Але ж у бабці є діти й онуки, які швидко переконають стару залишити домівку, аби одержати і поділити належні їй гроші. А потім — як хоче. Нехай, якщо хоче, повертається у своє порожнє село і живе там. А вони ще й за картоплею туди приїжджатимуть. Та це фантазії все. Наша середньостатистична людина й за набагато меншу суму готова кинути все і поїхати на інший кінець світу. Тому й дивують нас горді євреї, які не хочуть їхати із землі, яку зробили квітучим садом, із землі, яку мають віддати арабам, щоб ті там все зруйнували і зробили пейзаж схожим на пустелю. Не можемо ми зрозуміти тих людей, які свідомо(!) хочуть жити на землі своїх предків. Ті євреї, яким це не цікаво, продовжують населяти світ від Каліфорнії до Борщагівки. Чого перейматися — євреїв багато, землі у Палестині мало, та ще й араби повсюди. Не розуміємо ми, що євреї, наші споконвічні сусіди і конкуренти, подають сьогодні саме нам приклад того, як слід триматися за землю своїх предків. Немає у тих євреїв неозорих степів та безкрайніх лісів, повноводних річок та глибоких озер, мальовничих гір та довгих морських берегів. Все це є у нас. А у них — лише оті шматки пустелі, де жили їхні пращури. Ото дивимось ми на них і не розуміємо свого щастя. Нас бо поки не женуть із нашої землі. А якщо поженуть? Чи будемо ми так само протестувати, захищаючи свою землю? Не будемо. І не тому, що ми гірші за євреїв, а тому, що землі у нас немає. Вона у нас досі загальнонародна, тобто нічия. А на того, хто цю землю хоче мати у власності, більшість дивиться скоса, а «чесна влада» ще перевіряє тишком, чи бува не єврей. Не розуміючи, що сьогодні єврей — це для нашої людини чи не накращий комплімент. Бо єврей має землю і готовий її захищати.
