На столичному ринку праці з’явилася нова пропозиція. Тим, хто бажає найняти собі хатню працівницю, пропонують на вибір кандидаток із Філіппін. Уродженки далеких островів у Тихому океані готові за обумовлену плату прибирати ваше помешкання, готувати їжу, доглядати за дітьми і таке інше. Найцікавіше, що здоровезний білборд із рекламою отих екзотичних прибиральниць поставлений у кількох кварталах від білбордів із соціальною рекламою, спрямованою проти торгівлі людьми. Виходить, що, з одного боку, наших співгромадян через їхню бідність можуть продати у рабство, а з іншого — наші ж громадяни готові наймати собі на роботу людей із будь-якого кінця світу.
На столичному ринку праці з’явилася нова пропозиція. Тим, хто бажає найняти собі хатню працівницю, пропонують на вибір кандидаток із Філіппін. Уродженки далеких островів у Тихому океані готові за обумовлену плату прибирати ваше помешкання, готувати їжу, доглядати за дітьми і таке інше. Найцікавіше, що здоровезний білборд із рекламою отих екзотичних прибиральниць поставлений у кількох кварталах від білбордів із соціальною рекламою, спрямованою проти торгівлі людьми. Виходить, що, з одного боку, наших співгромадян через їхню бідність можуть продати у рабство, а з іншого — наші ж громадяни готові наймати собі на роботу людей із будь-якого кінця світу. І не треба хитрих натяків щодо специфічних послуг, які можуть надавати своїм клієнтам чи то рабині, чи то хатні працівниці. Нічого тут хитрого немає. Половину Італії прибирають нині українські жінки, звільняючи місцевим пані час для інтелектуального розвитку. Половину Москви теж прибирають наші співвітчизниці, працею яких у Росії задоволені не менше, ніж в Італії чи будь-де за кордоном. Можна навіть з гордістю сказати, що українські прибиральниці — найкращі прибиральниці у світі. Чому ні? Повинно ж бути хоча б що-небудь, що наш народ робить краще за інших! І якщо це справді так, то чому ж наші люди готові наймати філіппінок, нехтуючи співвітчизницями? Невже з привезеною з Азії хатньою працівницею буде легше порозумітися? Чи працюватиме вона краще? Гадаю, що причина не в цьому. У Римі, Москві чи Неаполі випускниця українського інституту водного господарства не відчуває жодних комплексів, працюючи прибиральницею, офіціанткою, покоївкою… Вона сумлінно трудиться на іноземну господиню за обумовлені гроші. А вдома так не виходить. І не тому, що прибиральниця з інженерним дипломом на рідній землі гірше вправляється з ганчіркою, а тому що господиня, яку вона має обслуговувати — така сама, як і вона. Не виключено, що вони навіть вчилися в одній групі в інституті, списуючи одна в одної курсові зі спеціальності, за якою заздалегідь не збиралися працювати. А потім одній пощастило, а іншій — ні. Одна стала господинею, причому без допомоги отого самого диплома про «вищу освіту», а іншій нема куди подітися, ніж йти у прибиральниці. Але не тут, а за кордоном, де ніхто не знає, що ця прибиральниця має диплом інженера, економіста чи ще когось. Тут, виходить, соромно зі шваброю вправлятися. А чому власне? Навіщо соромитися того, що насправді вмієш робити добре? Соромляться наші жіночки. Їдуть мити підлоги та підтирати столи за дальні кордони. Працюють, заробляють, висилають гроші додому, аби діти вивчилися. Аби дочка на зароблені тяжкою маминою працею гроші одержала такий самий диплом «економіста» чи «юриста», як і в мами. А потім шукала собі щастя з ризиком повернутися до швабри з ганчіркою. Що зробити буде не так просто. Поки діти наших іноземних заробітчанок віддаватимуть зароблені батьками гроші спритним власникам платних інститутів за оті самі дипломи, їхні робочі місця займуть іноземці з тих країн, де дітей одразу вчать на прибиральниць, не прагнучи їх будь-що «вивчити». Добре, що Італія велика і прибиральниці там завжди будуть потрібні.
