Блискучий, як оселедець, Андрій Данилко відтанцював своє на Євробаченні й повертається до нас якщо не міжнародною зіркою, то вже точно не вагонною провідницею, в ролі якої й став колись знаменитим. Застарів образ провідниці. Я не про надувні груди, спідницю та нафарбовані губи. З цим Андрій залишиться назавжди. Я про персонаж, з якого десять років щиро сміялися українці, росіяни, молдавани, білоруси та інші наші колишні «брати». Може, й залишились десь такі провідниці. Але раз на рік. Коли у відпустку потягом їдеш, бо так дешевше, чи на весілля до далеких родичів, чи на похорон, тьху-тьху-тьху... До Києва ж тепер тільки маршруткою!
Блискучий, як оселедець, Андрій Данилко відтанцював своє на Євробаченні й повертається до нас якщо не міжнародною зіркою, то вже точно не вагонною провідницею, в ролі якої й став колись знаменитим. Застарів образ провідниці. Я не про надувні груди, спідницю та нафарбовані губи. З цим Андрій залишиться назавжди. Я про персонаж, з якого десять років щиро сміялися українці, росіяни, молдавани, білоруси та інші наші колишні «брати». Може, й залишились десь такі провідниці. Але раз на рік. Коли у відпустку потягом їдеш, бо так дешевше, чи на весілля до далеких родичів, чи на похорон, тьху-тьху-тьху... До Києва ж тепер тільки маршруткою! Чотири години відносно комфортного сидіння з переглядом старого кінофільму — і ти вже у столиці! І назад так само — чотири години, товстий бік сусідки, запах сусіда, кіно, розчинна кава, Рівне. Це вам не колишні часи, коли квиток до Києва на нічний потяг ще слід було дістати! Або у черзі стояти, або за тиждень замовляти, або знайомих просити. А потім — чекання на вокзалі, посадка, знайомство у купе, випивка-закуска, перекури у тамбурі, мокра білизна від не дуже чемної провідниці, брудний туалет... Ніч трястися на полиці у холоді взимку, в задусі влітку, із запахами — цілий рік. Вдосвіта у Києві, вокзал, ні помитися, ні поголитися, хочеться їсти і спати, а день у чужому місті попереду. Все це для більшості з нас у минулому. Навіщо труситися до Києва і назад дві ночі по дев’ять годин, коли можна за чотири години на маршрутці крутнутися? І головне — ніяких постанов про це не приймала ні міська, ні обласна, ні верховна влада. Ніхто нікому не давав доручень організувати швидке та комфортне перевезення всіх бажаючих із Києва до Рівного та назад із переглядом кіно. Саме все зробилося, як і все хороше саме без влади робиться. А той потяг нічний до Києва ще досі гуркотить по рейках. Хто цим потягом тепер їздить, хто ті запахи нюхає, по тих тамбурах і туалетах ходить, на полицях у простирадло загорнутись намагається? Певно, є бажаючі. Ті, що копійку економлять, а не час. Але мало їх тепер. І образ провідниці, яка їх у жіночому обличчі по-чоловічому обслуговує, теж потьмянів. Перестав бути масовим і народним. Тепер масово і народно блищати чимось сріблястим. Танцювати з допомогою рухів, які нагадують штовханину. Та воно штовханина і є! Не проштовхнешся — не заблищиш сріблом, як Андрій Данилко на сцені у Гельсінкі. Будеш і далі маршруткою до Києва мотатись. Але вже не потягом нічним із провідницями. Це точно!
