Заступник міського голови Рівного, депутат облради Галина Кульчинська великого значення надає «першому успіху людини в житті». Саме він, на її переконання, програмує на успішність у майбутньому. Тому нині неабияк завдячує вдалому початку свого трудового шляху у школі Рівного №12. На посаді заступника міського голови збирається всіляко перешкоджати поширенню шкідливих звичок серед підростаючого покоління і визнає, що нормальне виховання дітей і молоді можливе лише тоді, «коли в державі працює належно два високопосадовці: батько і мати». Про призначення на нову посаду Галина Кульчинська не шкодує, хоч «робота на державній службі дуже відрізняється від бізнесу», де вона працювала досі. Єдине: її трохи мучить совість, що не може нині приділяти достатньо уваги сім’ї, а особливо своєму чотирилапому улюбленцю — Ханту.
”Однокласники «підколюють» сина: «Ти тепер у нас мажор?» — Пані Галино, яке ваше перше враження від перебування на новій посаді? — Робота в бізнесі й на державній службі — це «дві великі різниці». Бізнес набагато вільніший від речей, які є обов’язковими для державної служби. На держслужбі більша відповідальність, бо це — робота з бюджетними коштами. Тут велике значення має формальний бік роботи: все має бути записано, запротокольовано… — Вас це не розчарувало? — У перші дні роботи дивувало. Але дуже важливо знайти стовідсоткову мотивацію, для чого ти це робиш. Якщо це розумієш — воно не гнітить. Спочатку я дивувалася великій кількості паперів, які потрібно вичитувати, підписувати і погоджувати. Тепер намагаюся ввести це в систему. Адже, скажімо, вважаю, що підписувати документи в обідню перерву — не зовсім правильно, хоча й вимушена це робити. — Не вистачає часу? — Так. Хоча у новій роботі мені дуже допомагає депутатський досвід. Завдяки йому розумієш речі, які обговорюються на сесіях міськради, засіданнях міськвиконкому, знаєш, як вести прийоми громадян. На новій посаді треба за короткий термін освоїти дуже велику кількість нової інформації, яку я раніше не знала або знала поверхнево. Радіо, де я досі працювала, — це дуже вузький і зрозумілий мені напрям. А тут — напрямів кілька, і кожен має свою законодавчу базу. Тож додому на вечори, на суботу-неділю я приносила усі ці постанови, законодавчі акти. Вичитувала їх, виділяла те, що мені необхідно. Безперечно, раджуся й з людьми, які очолюють ці напрями, тобто з начальниками управлінь. Особливо начальник управління освіти Віталій Новак — «дока» в цих питаннях. — Як рідні сприйняли ваше призначення на посаду? — Коли я повідомила про пропозицію чоловіку, він сказав: «Я вважаю, що тобі треба погоджуватися. Ти справишся». І хоч нині приношу додому купу паперів, не обурюється. Плюс він — член міськвиконкому. Давно колись працював і в структурі виконкому. Тому в мене є з ким радитися у цих питаннях. А батьки дуже хвилювалися. Казали: «Це ж така відповідальність! Та ще й у такий нелегкий час». Найвеселішою була реакція Юркових однокласників. Син прийшов зі школи і розповідає: «Мам, мене однокласники «підколюють»: «Ти тепер у нас мажор?».
”У мене собака — як у Джорджа Буша” — Чи вистачає нині часу на сім’ю? — Мене совість трішки заїдає через це. Але думаю, що незабаром робота не забиратиме стільки часу і я працюватиму у звичному ритмі. А поки що не вистачає часу на приготування їжі. Бо якщо раніше робочий день у мене починався з 10-ї години, то нині я, як штик, маю бути о 8-й на роботі. І хоч декларовано робочий день закінчується о 17.15, поки що я раніше 19-ї не приходжу. І в обідню перерву нікуди не виходжу, і в магазинах не буваю. Всі покупки лягли зараз на плечі сина й чоловіка. — Вони не нарікають через це? — Ні. Культу їжі у нас в сім’ї нема. А ось собаку нині менше бачу. Він — перша радість у хаті й моментальне психологічне розвантаження. Як тільки переступаю поріг, мої перші хвилини релаксу — це запустити руки в шерсть Ханта і його тискати. І Хант радіє, і я — теж. Це шотландський скотч-тер’єр. Два таких було в американського президента Джорджа Буша. А ще у клоуна Карандаша була така Клякса. Ханту 6 років. Хоч він породистий, родослівної не має. Ми його купили без неї. Якось я побачила в місті його батька. Моєму захопленню не було меж. Тож коли мені через три місяці запропонували собача від нього, не вагалася. З тих пір всі знають: собаки — моє слабке місце. Я навіть навмисне напросилася у міського голови ознайомитися з проектами створення у місті притулку для бродячих собак. І буду доповідати йому з цього питання. Хоча створення притулку не належить до моєї компетенції. — Чому Хант? Що означає ця кличка? — В перекладі з німецької означає «мисливець». Точніше — «полювання». Я назвала так свого собаку на честь його батька, бо він справив на мене надзвичайне враження. Це була любов з першого погляду. Цей собака таки кумедний! З довгою борідкою, короткими лапками. Але як каже мій син: «Хант вважає, що він — головний у хаті». Ця порода ідеальна для утримання у квартирах. А ми, коли його брали, жили на вулиці С. Бандери у двокімнатній квартирі.
”Смак успіху відчула у школі №12” — Ви — рівнянка? Де навчалися? Яку маєте освіту? — Я родом зі Збаража Тернопільської області. Але батьки переїхали до Рівного, коли мені було три роки. Закінчила школу №18. Не любила математики. Мені більш близька література, написання творів тощо. Під впливом класного керівника вирішила стати вчителем. Пішла в педінститут. На вступних іспитах написала твір на «4». Це мене так засмутило, що я забрала документи. Тож залишилася працювати вожатою у рідній школі. Через рік мене перевели у школу №12, де я пропрацювала 6 років і вступила на заочне відділення педінституту на спеціальність «російська мова і література». Вчилася і працювала вожатою, потім вчителювала. — То ви — педагог? — Робота в школі №12 була важливим етапом мого становлення. Це був перший досвід успіху, маленького визнання. Коли є оце відчуття, ти його ніколи не забудеш, воно входить у кров. Адже те, що я робила, тут позитивно оцінювали. Дуже добре пам’ятаю, як взявши ідею з телепередачі «Від усієї душі», я організувала у школі зустріч з ветеранами. Доручила учням заздалегідь піти до ветеранів додому і розпитати про їхнє життя. Ми поставили у залі столи з цукерками, запросили ветеранів і про кожного з них розповідали учні й вчителі зі сцени. Це було незвично, цікаво, хвилююче, адже досі робота з ветеранами була лише формальною. По місту про цей захід пішов розголос. Це вже нині я аналізую і розумію, чому я так люблю школу №12. Адже саме там вперше відчула смак успіху. А з того, як кажуть, формується звичка, характер, доля.
”Радіо залишила на чоловіка” — А як потрапили на радіо? — Після роботи в школі я працювала в міськкомі та обкомі комсомолу. Потім була декретна відпустка. Далі — реорганізація комсомолу в Демократичну спілку молоді і ліквідація організації. Я зрозуміла: на вулиці все нове. Треба щось негайно зі своєю гуманітарною освітою робити. Вступила до водного інституту. Отримала другу вищу освіту за спеціальністю «економіст-менеджер». Захистила диплом на тему створення недержавної радіостанції. Всі тоді захищалися на створенні хлібо— й молокозаводів, а мені потрібно було щось не таке, як у всіх. Спеціально ходила на державну телерадіокомпанію, спілкувалася з людьми, які займалися звукорежисурою, щоб захистити диплом. Це був 1996 рік. І так трапилося, що група людей в місті, які вже заробили певний початковий капітал, якраз тоді шукали людину, котра могла б створити таку недержавну радіостанцію. Люди, до яких я зверталася, щоб захистити диплом, звели мене з цими інвесторами. Я отримала пропозицію: наші гроші — твоє втілення ідеї в життя. Тоді в державі було лише три недержавних радіостанції. Це зараз її просто створити — аби були кошти: платите гроші — купуєте обладнання, встановлюєте студію і т.п. А ми везли обладнання з Англії. На початку довелося дуже довго сваритися, щоб відстояти українську мову на радіо. Адже всі інвестори були російськомовні, і всі існуючі радіостанції на той момент — теж. Вони вважали, що україномовне радіо буде немодним. — Радіо залишили на чоловіка? — Так. Він зараз — директор «Радіо Трек». До цього працював програмним директором. Добре знає всю «кухню». — До речі, а де ви зі своїм чоловіком познайомилися? — Це був кінець 80-х років. На одній з дискусій між комуністичною і демократичною спілками молоді, яку я ініціювала. Ми з ним дуже сильно дискутували і додискутувалися. Микола був представником демократичної спілки, я — комуністичної. Він дуже розумний, палкий переконувач. І погляди у нього були нові, свіжі, цікаві, бо він тільки рік як приїхав до Рівного, адже вчився на стаціонарі в Ленінградському університеті. Він — філолог, перекладач з англійської мови. Мені дуже цікаво було слухати Миколу. Він про кіно іноземне дуже багато знає і може говорити про нього безкінечно. Дуже обізнаний у літературі, мистецтві. Я була ним цілковито зачарована. Зараз, може, вже цієї зачарованості після 18 років спільного життя менше. Але досі за порадою у головних питаннях і тому, що стосується громадського, політичного життя, йду до нього. А ось те, що стосується звичайних буденних речей, як, наприклад: «От скажи: класна сукня?», реакція буде: «А що, хіба її в тебе не було?». Тож тут не порадишся. Це, мабуть, відмінності між чоловіком і жінкою.
”Вдома я — не «метеор» — Розкажіть про свого сина. Він у вас єдиний? — Так. Юрко закінчує школу №12. Він в 11 класі. Клас математичний, а Юрко — не надто математик. Однак після закінчення початкової школи через друзів і колектив не захотів переходити в гуманітарний клас. Хоча краще йому було б іти на англійську. Він її добре знає. Вчиться нормально, хоча далеко не відмінно. Але я ніколи не просила вчителів ні про які оцінки для нього. Раніше син хотів після школи вивчати японську мову. Це можна робити у вищих навчальних закладах у Львові чи Києві. Але останні роки він категорично за продовження навчання тільки у Рівному. Чому? Два роки тому він пішов навчатися приватно грати на гітарі. Вчитель, до якого потрапив, настільки його захопив! Тож у нього гарні успіхи в грі на гітарі. Юрко — Риба за гороскопом і лівша. Грає лівою рукою. Спеціально гітару купували йому на ліву сторону. Тож син сказав: «Я ще два роки маю вчитися грати». Він хоче тепер вступати на спеціальність «політологія» і, мабуть, так воно й буде. Чи передумає до складання тестів — не знаю. Я б хотіла, щоб він вчився у Львові, бо дуже люблю це місто. Але він категоричний. Ми ніколи його не «ламали». І я вважаю, що це важливо: радитися, підказувати, обговорювати, але не змушувати. Юрко — нормальна дитина, без схильності до дурниць. Захопився гітарою і мене, чесно кажучи, здивували його настирність та успіх, якого він досяг. І я знову ж підкреслюю, що для подальшої успішності в житті завжди важливий перший успіх. — Яка ви вдома? — Зараз більше мовчазна. За цілий день стільки наговоришся, що хочеться паузу взяти. Не скажу, що вдома я — «метеор». Люблю, щоб був порядок, щоб речі лежали на місцях. У хлопців моїх так не виходить. Це знову ж, мабуть, відмінності між чоловіком і жінкою. Мене дратують речі, які не на своєму місці, але скандалів з цього приводу не влаштовую. Дуже люблю літо і весну, бо у нас на задньому дворику є невелика клумбочка, кущі, рокарій з гірками і невеликі газончики. З весни і до пізньої осені там колупаюся. Садити, поливати, сапати страшенно люблю. І дуже засмучуюся, якщо мої рослини хворіють. Коли у мене загинули посаджені сосонки, я ледь не плакала. Чоловік аж сміявся з мене через це. А для мене вони — живі, як і собака. — Ви обмовилися про свій будинок. Самі його будували? — У 2006 році ми продали свою «хрущовку» на вулиці С. Бандери, взяли кредит у банку і купили половину приватного будинку. Він невеликий — 80 кв. метрів. Там є трішки землі за хатою і перед нею. Перед будинком я ще не займалася нею, а за хатою зразу почала засаджувати. Куплений будинок був страшний, занедбаний. Але ми якось швидко наважилися на його купівлю. Звісно, довелося його ремонтувати. І нам дуже пощастило, що взятий кредит ми встигли погасити до кризи.
