Життя безпритульних мешканців Рівного підпорядковується неписаним законам вулиці. Територія міста, де можна жебрати на хліб чи порпатися в сміттєвих баках, чітко розподілена між групами бомжів. «Аборигени» не люблять приїжджих конкурентів і часто проганяють їх. Четвертий рік триває конфлікт між рівненськими безпритульними та циганами із Закарпаття, які облаштували фанерне містечко на сміттєвому полігоні.
Група циган із Закарпаття прибула до Рівного три роки тому. Неподалік сміттєзвалювального полігона звели кілька фанерних будиночків і навіть облаштували їх меблями із смітника. Та місцеві бомжі були категорично налаштовані проти конкурентів. Адже сміттєзвалювальний полігон вважали власним джерелом доходу і ділити його ні з ким не бажали. Порпаючись у смітті, місцеві бомжі, виявляється, шукають не їжу, а заробіток. Зізнаються, що деякі рівненські підприємці платять їм від п’яти до двадцяти гривень на день за пошуки «цінної сировини». А у сміттєвих горах трапляється подекуди знайти навіть і золото, і великі суми грошей. Денний «улов» бомжі ділять між собою порівну, незалежно від того, хто саме знайшов цінну річ. «Працюють» переважно групами по три-чотири чоловіки. Бомжі зі смітника гордо називають себе робітниками, які працюють на господарів. Імен і посад господарів, щоправда, не розголошують. Але кажуть, що їхніх роботодавців також не влаштовує те, що цигани облюбували їхнє прибуткове місце. Не раз між циганами і бомжами виникали сварки та бійки. Рівненські безпритульні «забороняли» ромам порпатися у сміттєвих горах, погрожували спалити їхні будинки. Нині у «фанерному» містечку живе лише п’ятеро циган. Більше двох десятків людей з їхнього табору, здавшись у «неофіційній» війні, цієї весни залишили «обжите» місце і подалися на пошуки нового «житла». У невеличкому будиночку розміром два на три метри нині залишились жити циганка Марта зі своїм чоловіком, чоловікова сестра Оксана із чотирирічною донькою Вірою та їхній двоюрідний брат Іштван. У саморобному помешканні є три матраци, знайдені на смітнику, невеличка тумбочка та стільчик. Чоловіки змайстрували міні-піч, яка взимку обігріває помешкання. На тумбочці лежать старі журнали «Ліза» і шампунь. Радіоприймач транслює місцеві новини. На стіні висить пошарпаний килим, а посеред нього — ікона Божої Матері. — Ми ікону теж на смітнику знайшли, — пояснює Марта. — Принесли в будинок, відчистили від бруду і повісили на видне місце. Ми ж православні християни, молимося, носимо натільні хрестики. Марта запевняє, що всі вони вміють читати і писати. Деколи навіть перечитують знайдені на смітнику газети та журнали. Планують самотужки навчити грамоти й маленьку Віру. Роми розповідають, що на проживання жінки заробляють жебрацтвом. Переважно «працюють» на автовокзалі. За більш як три роки їх уже знають чи не всі водії маршруток. Чоловіки ж збувають знайдений на смітнику металобрухт, картон, пляшки. Зароблені гроші витрачають у першу чергу на їжу для найменшої Віри. — Ми самі краще будемо голодувати, а її нагодуємо, — говорить дядько дівчинки Іштван. — У нас, у циган, не заведено кидати дітей чи віддавати їх у інтернати. На «подвір’ї» для дівчинки почепили гойдалку, зі смітника принесли іграшок. На запитання, чи не приходили до них із соціальних служб у справах неповнолітніх, цигани відповідають, що до них ніхто діла не має. А єдину дитину в сім’ї вони нікому не віддадуть. — Я за неї будь-кому горло перегризу! - категорично говорить Іштван. 21-річний чоловік розповідає, що деколи й він виходить із жінками на заробітки на автовокзал. — Як прошу милостиню? — сміється. — Кажу людям: не дивіться, що я чорний, а ви білі, перед Богом ми всі однакові. Ми теж їсти хочемо. Подають хто скільки може. Традиційним для циган ворожінням вони не займаються, каже Марта. Для цього потрібно мати особливий дар, а він дається не всім. 26-річна Оксана виховує доньку одна. З чоловіком, каже, спільне життя не склалося, він залишився жити на Закарпатті. Бідкаються мешканці сміттєзвалища, що виживають їх місцеві бомжі, погрожують розправою, а їм нікуди йти. — Кому ми потрібні? — говорить Марта. — Ми всі — інтернатівські, батьків своїх не знали. Хотіли б мати справжнє житло та не їздити по світу. Та де його взяти? Винайняти квартиру немає за що, заробітків вистачає лише на їжу. На роботу ми не проти піти, але не маємо документів. Час від часу, за словами циган, до них із рейдом навідуються міліціонери. — Ми не робимо нічого поганого, не крадемо, не бешкетуємо, то вони нас і не проганяють звідси, — розповідають безпритульні. Охороняють спокій циган п’ятеро таких же бездомних псів. Та для бродячих тварин влада обіцяє невдовзі створити притулок. А тим часом у Рівному на обліку в центрі для осіб без певного місця проживання перебуває 345 людей, із яких 65 жінок.
