Гігантський бранець

3372 0

Одним 36-річний Леонід Стадник, чий зріст становить 2 метри 55 сантиметрів 6 міліметрів, вселяє страх. Під 200-кілограмовим велетнем прогинається будь-яке крісло. Футбольний м’яч у його руках здається тенісним м’ячиком, а трилітрова банка — склянкою. Інші захоплюються могутньою постаттю Гулівера. «Однією лівою» він піднімає застряглу в багнюці бричку з борошном, за один раз переносить триметрову скирту із сіном. Треті шкодують велетня. Його дістають болі в ногах, ліве око майже нічого не бачить. Шити одяг і взуття на замовлення для Леоніда — недозволена розкіш. Коли розвалилися єдині саморобні валянки, Гулівер змушений був залишити улюблену роботу. Щоб зняти з ноги гіганта мірки, наш репортер вирушив на Житомирщину, де в глухому селі Подолянці живе Гулівер. Незабаром московські майстри пошиють для страждальця теплі чоботи.

Спочатку з’являється його тінь. Накочується, закривши від сонця все подвір’я. Слідом з-за комори з’являється велетень, сам не менший за комору. Робить три величезних кроки і нависає наді мною чорною горою. Наштовхнувшись на ноги-стовпи, задкую до огорожі. Гулівер сміється. Склавшись навпіл, простягає на долоні яблуко. У руці гіганта воно здається горошиною. Присідає, говорить: «Привіт!» — а на обличчі посмішка чеширського кота — від вуха до вуха. Це раніше чужа допитливість і набіги непрошених гостей страшенно дратували велетня. Через «жираф’ячий» зріст він зайвий раз з дому намагався не виходити, а на зборах незмінно забивався в дальній, темний куток кімнати. — Довгі роки я вважав свій зріст бідою, і це отруювало мені життя, — зізнається Леонід. — Допоміг отець Герасим із сусідньої церкви. Я, зрештою, звикся зі своїми «двома з половиною метрами». І тепер по-доброму можу посміятися над собою. На ганок будинку, спираючись на милиці, виходить літня жінка. Леонід поспішає посадити матір на низький ослін. Галина Павлівна все життя була опорою сину, а півроку тому зламала ногу. Довго не могла ходити. Тільки нещодавно, після вдало проведеної операції, з’явилася надія, що господиня будинку зможе самостійно пересуватися. Під навісом разом із сімейством Стадників, до якого приєднується старша сестра — інвалід дитинства Лариса, ми сідаємо відокремлювати квасолю від стручків. Поруч на штахетах сушаться в’язки грушок і яблук. Хтось за околицею перебирає струни балалайки. «Бандура співає», — поправляє Леонід. Це для столичного жителя село Подолянці, що за три кілометри від райцентру Чуднова, глухомань. Леонід іншого світу не знає. Єдиною сільською вулицею, що простягнулася на 7 кілометрів, він ходив у школу в Ольшанку. — У першому класі сидів на першій парті, був практично ліліпутом — найменшим учнем у школі. У п’ятому класі захоплювався спортом. А потім прийшла біда... У 12 років у Льоні виявили доброякісну пухлину мозку. У Києві підлітку зробили операцію, під час якої був задітий гіпофіз. Травмували Льоні і зоровий нерв. Виписавшись з клініки, він почав погано бачити. Крім цього, в нього порушилися секреція й обмін речовин. Хлопчик почав рости як на дріжджах. — Ми не встигали купувати для сина взуття й одяг, — розповідає, Галина Павлівна. — Дістали йому якось по знайомству на початку літа черевики на три розміри більші, ніж він носив, а до вересня вони виявилися йому малі. Проводжаючи поглядами велетня-Льончика, у Подолянцях все частіше згадували історію про дядька Стьопу: «Він через будь-який паркан з дороги дивився у подвір’я. Гавкіт собаки піднімали: думали, що лізе злодій». До восьмого класу Леонід переріс всіх вчителів. Новенькі викладачі приймали його спочатку за другорічника. Щоправда, поки підліток не починав відповідати урок. Незважаючи на поганий зір, школу Леонід закінчив із золотою медаллю. З вибором професії визначився ще в дитинстві. — Мама — бухгалтер, батько — агроном. А спеціалістів з лікування тварин у сім’ї не було. Ось і вирішив стати ветеринаром, — пояснює велетень. Закінчивши з відзнакою Житомирський сільськогосподарський інститут, Леонід постав перед комісією у військкоматі. Лікарям не вистачило планки, щоб виміряти зріст велетня. — А забракували мене не через гігантський зріст і не через слабкий зір, а через плоскостопість, — сміється Стадник. — Но той час я вже носив 60-й розмір взуття. Після інституту була одна дорога — у колгосп. Влаштувався Леонід ветеринарним лікарем на ферму, що за сім кілометрів від будинку. І потягнулися для велетня дні-близнюки. — Сідав ні світ ні зоря на велосипед — і їздив на доїння, — розповідає Гулівер. — Потім жоден із «залізних коней» мою вагу вже витримати не міг. Я пересів на бричку. Моїми ногами стали чотири пари конячих копит Машки і Тюльпана. Взимку дорогу замітало. Щоб встигнути до шостої ранку на роботу, вставати доводилося часом о третій ранку. Якось у 25-градусну холоднечу відморозив пальці на ногах. З тієї морозної зими ноги перестали слухатися велетня. А тут ще халепа — їдкий гній. В «агресивному середовищі» черевиків вистачало максимум на три місяці. Коштувало пошите на замовлення взуття близько 500 гривень. Після десяти років стажу, коли остаточно розвалилися останні саморобні валянки, Льоня змушений був залишити роботу. А до літа і ферма загнулася. Нині минуло два роки, як життя велетня проходить винятково за парканом власного будинку. — А мені з моїми Ласункою і Білочкою добре! — говорить Леонід, показуючи нам із гордістю своїх корівок. Господарство в Гулівера велике: кінь Ксюша, виводок поросят, індиків, курки з главою гарему — півнем Бароном, двоє собак — Джессі й Барсик, два коти — Пух і Маркіз. А ще садок і гектар городу. Мрія побачити світ так і залишилася для Леоніда Стадника мрією. У райдужних подробицях він згадує, як їздив із батьками у дитинстві на ярмарок. Пізніше він лише одного разу побував у Києві й на Закарпатті, далі України так жодного разу не вибрався. Жваві шоумени кличуть Леоніда на гастролі в Індонезію і Китай. Він неодмінно відмовляється: — Я не ходячий атракціон. Пугалом працювати не хочу. Леонід хоче працювати на землі. Він любить свій садок, свою живність, своє село, де досі варять картопляний кисіль, п’ють грушевий квас із терновими ягодами, ліплять вареники з родзинками і сливками і говорять коханим: «Моє серденько!». Леонід вірить, що ще знайде свою другу половинку, а в долі просить одного: щоб бачили очі і не відмовляли ноги. Але жити велетню стає все складніше. І «МК» вирішив допомогти диво-богатирю. — Ступня — 41 см, підйом — 40, — старанно вимірюю я ногу велетня. Майстри столичного ательє просили зняти з кінцівок Гулівера 12 мірок. Майстри спеціалізованого взуттєвого ательє бачили багато за свій вік. Спеціалістам доводилося шити сандалі, черевики, чоботи на будь-яку нестандартну ногу. Але побачивши контур стопи велетня, привезений нами з Житомирщини, довго цокали язиками. Взявши до рук лінійку, визначили розмір: 62-й! Майстри прикинули, що на зимове взуття для Гулівера піде не менше 65 дециметрів шкіри. Одразу підібрали і найніжніший хутряний мутон для підкладки, який щойно одержали з Киргизії. Головне тепер — виготовити колодку і відлити гігантську підошву. Що ж, дасть Бог, будуть незабаром у гіганта зимові чоботи на мутоні. А значить, можна вирушати в подорож.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також