Останнім часом більшість відомих дипломатів прагнуть відмежуватися від сумнівних конфліктів, прикриваючись банальною фразою про “глибоку стурбованість” з приводу будь-якої ескалації насильства у світі. Особливо це помітно на міжнародних майданчиках, таких як Рада Безпеки ООН, що була створена саме для того, щоб вирішувати складні геополітичні питання. Проте чим більше держава або група держав виявляються втягнутими в окремий конфлікт, тим жорсткішою стає їхня дипломатична риторика.
Проаналізувавши ряд виступів на засіданнях Радбезу ООН, присвячених незаконній анексії українського Криму Росією, гібридній війні на Донбасі та громадянській війні у Сирії, можна вивести певну шкалу “дипломатичного сленгу” з перехідними фазами, яка показує ставлення до певного конфлікту тієї чи іншої держави.
Фаза “стурбованості”. Якщо дипломати чи посли держав у своїх виступах заявляють, що вони “стурбовані”, “глибоко стурбовані” або навіть “серйозно стурбовані”, то цими фразами вони лише натякають, що в курсі проблеми, але “вы там держитесь”. Тобто їм байдуже, що насправді відбувається в зоні конфлікту. Вони зробили відповідну заяву і вважають, що виконали свою місію.
Фаза “схвильованості”. Коли дипломати висловлюють “схвильованість” або “стривоженість” з приводу конфлікту, то це означає, що вони вже краще розуміють складність ситуації, яка, можливо, навіть створює їм певний дискомфорт. Проте подібні виступи традиційно завершуються стандартним дипломатичним закликом до обох сторін припинити насилля, навіть якщо одна із цих сторін просто змушена оборонятися від агресора.
Фаза “обурення”. Зазвичай виказати своє “обурення” і “шок” через дії агресора здатні лише жертви конфлікту та постійні члени Радбезу ООН. Інші дипломати при цьому й надалі залишаються тільки “схвильованими” та “глибоко стурбованими”, висловлюючи свій “жаль” з приводу інциденту. Невже вони просто не хочуть втягуватись у невигідний їм конфлікт? Чи, може, вони вступили у попередню змову з однією із сторін? Так і формується політика “умиротворення” агресора, який продовжує безкарно чинити зло, зустрічаючи лише незначний опір серед провідних дипломатів світу. Як далеко він може зайти, якщо його не спинити? Чомусь ніхто про це не думає!
Сьогодні ООН все частіше називають неефективною організацією. Адже дуже часто простого “занепокоєння” недостатньо для того, щоб стримати агресора. Саме тому Радбез ООН необхідно реформувати, позбувшись нарешті спеціальної системи голосування, відомої як “одностайність великих держав”, яка через постійні блокування зі сторони одного або декількох постійних членів Радбезу не дозволяє прийняти необхідні резолюції, котрі вже давно могли б допомогти вирішити ряд міжнародних конфліктів. Для прийняття рішень достатньо було б голосування двох третин держав-членів чи простої більшості, як це відбувається у Генеральній Асамблеї ООН.
Автор: політолог Тарас Бараболя
