Нарешті це сталося! В Україні тепер справжнє народовладдя — Верховна Рада ухвалила закон щодо проведення референдумів, який Зеленський обіцяв ще позаторік. Та щось не чути схвальних оплесків, народ не виходить масово на вулиці та майдани танцювати від радості з нагоди надання йому влади. І чому це? Хіба погано?
Проголосував на референдумі за безплатний газ — отримуй! Схвалив на референдумі підвищення зарплат і пенсій у десять разів — розкривай гаманець! Ось воно — щастя! Але масового задоволення від цього щастя поки що не чути. І не масового теж. Тому що народ наш за останні два роки не те що порозумнішав, до цього ще далеко, але став трохи більш обережним. Доходить до людей потроху проста думка про те, що аби жити краще, не досить обрати красивого президента, депутата чи міського голову. Бо краще живуть після того завжди чомусь не ті, хто обрав, а ті, кого обрали. Чергові казки про те, що варто відібрати у вітчизняних мільярдерів їхні неправедні мільярди і всі ми станемо багатшими, вже не «заходять» так успішно, як позаторік. Бо цих мільярдів на всіх ніколи не вистачить. Вистачить лише на те, щоб ми обрали на чергових виборах чергову бригаду «борців з олігархами». Те ж саме, як виглядає, буде із тими референдумами. Бо щоб той референдум провести, слід зібрати три мільйони підписів. На сам лише папір піде купа грошей! А у кого з нас є зайві гроші на три мільйони папірців? Через інтернет, кажете? Так через інтернет хвацькі хлопці вам за день не три мільйони, а три мільярди підписів назбирають. Але ж і тим хлопцям слід заплатити! Тож як не крути, а референдуми у нас проводитимуть лише ті, хто має на це гроші. А також на те, щоб на цих референдумах люди проголосували як треба, а потім ці голоси як треба порахували… Так що правильно роблять наші люди, не поспішаючи радіти тим референдумам. Хоча сімдесят відсотків із нас мали би це робити! Добре, не буду, сам помиляюсь через раз. І сподіваюсь, що всі інші помилятимуться так само — хоча б через раз, а не постійно. І на референдумах теж. Чекати недовго залишилось.