Учні Білогородецької школи обідають серед музейних експонатів. Виставку старовинних рушників, картин та речей домашнього вжитку, якими користувалися мешканці села, розмістили у шкільній їдальні.
Ідея створити сільський музей у вчительки української мови та літератури Марії Кравчук виникла давно. Мешканці села знали, що вчителька цікавиться історією Білогородки, тому приносили їй речі, якими користувалися вони чи їхні діди та бабусі. — Мені було шкода, що старі речі припадають пилом на горищах сільських хат. Адже з часом їх просто викинули б чи спалили б, — розповідає п.Марія. — Перший куточок старовини я влаштувала у своєму кабінеті. Там був розміщений старий одяг, різні горщики, знаряддя праці тощо. Однак потім кабінет осучаснили, і старі речі не «вписувалися» в інтер’єр. Я довго думала, де б розмістити ці експонати, адже назад на горище виносити шкода. Й оскільки в школі немає куточка, де б можна було усе розмістити, я вирішила перенести його в їдальню. — Спочатку ми побоювалися, що санепідемстанція заборонить нам це зробити. Тож довелося звернутися за дозволом. Нам усе ж дозволили, — доповнює вчительку завуч цієї школи Валентина Височальська. — А два роки тому почали збирати ще й старі вишиті картини, яких зараз ні в кого не знайдеш, окрім старших людей. Взяти хоча б картину «Три богатирі», я щоразу милуюся нею, коли заходжу в їдальню. А вчителі, котрі приїжджали до нас на семінар, почали розказувати у своїх школах про наш музей і в себе вже почали створювати такі куточки. На кожному експонаті «їдальні-музею» вказане ім’я власника і рік його народження. Як розповіла Марія Кравчук, серед старовинних речей є вишитий полотняний рушник, котрому близько 150 років: — Його мені передала Наталія Гуць, 1896 року народження. Однак вона казала, що цей рушник вишивала не вона, а ще, мабуть, її бабуся. Незважаючи на такий вік рушника, нитки на ньому менше вилиняли, ніж на значно «молодших» рушниках. Привертають увагу в музеї також горщики-близнятка. Це два горщики, з’єднані однією підставкою та кришкою, в одному з них носили кашу, а в іншому — борщ. Є тут і посуд циліндричної форми, виготовлений з кори дерева, в якому колись носили ягоди. Розміщені й чеські картини, адже село Білогородка — колишнє чеське поселення. — В їдальні знаходиться лише частина речей, які мені вдалося зібрати. А, скажімо, колишній сільський одяг, який часто у мене беруть для виступів наші школярі, знаходиться у мене вдома. Адже сюди усе не поміщається. Тому я усе ж мрію про заснування в селі справжнього музею. Біля мене по сусідству є стара хата, в якій ніхто не живе. І якби не сімейні фінансові труднощі, я б її вже купила і влаштувала б там музей, — сміється жінка. А тим часом п.Марія продовжує досліджувати історію села, історію чехів на території Білогородки. Зокрема, веде чеську хроніку, яку надрукували в журналі в Чехії і яку дванадцять років тому їй привіз вчитель, котрий колись працював у Білогородці. — А починала Марія Андріївна вивчати історію з роботи піонервожатої, коли з учнями проводила біля села розкопки воєнних речей. Тоді й натрапила на поховання загиблого солдата з Башкирії. Пізніше до цієї могили приїжджали його родичі, — зазначила Валентина Височальська.
