Не знаю, чи вчать нинішні першокласники віршик зі словами «красний свєт — проєзда нєт». Певно, що не вчать. Можливо, цей віршик замінили у школах чимось більш патріотичним, хоча правило стояти на червоний сигнал світлофора є інтернаціональним і діє не тільки в Європі та Азії, а й на усіх інших континентах. Навіть у Японії, де їздять по лівій стороні, а кермо автомобілів розташоване не зліва, а навпаки. Ми ж, треба думати, вводимо якесь своє, не відоме світу правило, згідно з яким, на червоний сигнал зупиняється лише бовдур. Нормальні ж пацани на всі ці знаки не зважають. Вони їдуть так і туди, як їм це зручніше.
Не знаю, чи вчать нинішні першокласники віршик зі словами «красний свєт — проєзда нєт». Певно, що не вчать. Можливо, цей віршик замінили у школах чимось більш патріотичним, хоча правило стояти на червоний сигнал світлофора є інтернаціональним і діє не тільки в Європі та Азії, а й на усіх інших континентах. Навіть у Японії, де їздять по лівій стороні, а кермо автомобілів розташоване не зліва, а навпаки. Ми ж, треба думати, вводимо якесь своє, не відоме світу правило, згідно з яким, на червоний сигнал зупиняється лише бовдур. Нормальні ж пацани на всі ці знаки не зважають. Вони їдуть так і туди, як їм це зручніше. Про міліцію, яка б мала це все контролювати, помовчу. Самі міліціонери першими порушують всі існуючі правила руху, проїжджаючи не тільки на червоний, а й взагалі всюди, де можна проїхати, хоч це тротуар, хоч бульвар, хоч спортивний чи дитячий майданчик. Їдуть, бо їм треба. А кому не треба? Треба всім. Тож чим сильніше тобі треба, тим сміливіше можна порушувати віковічні, здавалося б, правила. Які, до речі, введені не заради порядку, а щоб люди не зіштовхувалися капотами, лобами, бамперами, словом, усім тим, що попереду. І щоб ззаду не отримали по відповідних місцях. Невже нам невигідно дотримуватись правил, визнаних усім світом? Колись же не їхали на червоний, боялися. Якщо не за власне чи чуже життя та здоров’я, то хоча б тому, що міліції боялися. Тепер не бояться. І не тому, що наша міліція сьогодні слабка. Почитайте свідчення тих, хто опинявся в зоні дії наших правоохоронців. Так і пишуть люди, що бився, мовляв, печінкою об стіну, аж поки не знепритомнів. А вже потім добрі й лагідні слідчі підійшли і допомогу надали. Міліції не бояться не тому, що вона не страшна, а тому, що вона точнісінько така сама, як і усі. Ну як можна повірити у принциповість наших міліцейських генералів і полковників, які визирають з-за двометрових парканів своїх особняків-палациків? Той же нещасний міністр Кравченко, який двічі у себе стріляв, поки не вбив, робив це у своєму маєтку, який на міністерську зарплату звести можна було б років так за триста. Якщо повірили, що палац у міністра з’явився цілком законним шляхом, то чому б так само не повірити у те, що той же міністр убив себе із другої спроби, вже будучи пораненим у голову. Що і підтвердила днями Генпрокуратура після додаткового і ретельного, треба думати, слідства. Та що ми на міліцію накинулися? Вона ж тільки охороняє порядок, який завели ті, хто цих міліціонерів призначає. А порядок цей простий: гнися перед начальником, а потім роби все, що забажаєш. Порушуй усе, що можеш порушити. Тільки не заважай цього робити тим, хто вище сьогодні за посадою. Шкода, але спеціальних доріг для тих, хто порушує, у нас не збудували і не збудують. Навіщо, коли країна у нас вся спеціальна? Така, де правила діють тільки щодо найслабших. Тих, хто не може себе захистити. А тим, хто може, дозволено усе. Або майже все. Тож візьмемо з них приклад і привітаймо один одного із Новим роком вже. І нічого, що рік цей ще не настав. Куди він подінеться? Тільки що побажати — не знаю. Хіба що побажати всім їздити і ходити на червоне світло не можу. Тоді ті, кому все можна, почнуть їздити на зелене. Тобто робити все за правилами. І ми за ними теж.
