Ігор Перчук: «Мені двічі не давали звання «заслуженого» через мою національність»

1422 0

Приїзд у майже рідне місто громадянина Ізраїлю Ігоря Перчука змусив місцевих музичних старожилів згадати минулі часи. Ім’я Перчука до сих пір асоціюють з розвитком рівненського джазу в 70-х роках минулого століття, а також розвитком української естради у 80-90-х. Дехто згадує, як з цим музикантом за комсомольською «рознарядкою» носив меблі чи їздив копати картоплю, дехто — концерти в міському Будинку культури. Нині Перчук — продюсер та бізнесмен, який розкручує джазово-естрадну доньку-співачку Олену, стежачи за справами у своєму ресторані на березі моря. А приїхавши в Рівне, лише й згадує, що про «ті часи»...

— Починалося все тоді, коли Володимир Шварцапель у 1976 році запросив мене у свій колектив. Я тоді навчався в інституті, працював у Палаці піонерів акомпаніатором, вів маленький ансамбль «Меридіан». Ми прийшли у Будинок культури і почали там грати джазову музику. Це був жахливий час для джазових музикантів. Я згадую, які проблеми мав в інституті, мене вважали політично неблагонадійним. Були навіть випадки, коли мій батько, підполковник у відставці, дзвонив ректору інституту і казав, якщо вони і надалі так зі мною будуть поводитись, приїде і з нагородної зброї «буде вирішувати проблему». Я не міг ходити у гарних костюмах, не міг носити бороду, не міг грати джаз. Це зараз важко зрозуміти, тому що це дикість, але тоді це було нормальним явищем. — Здається, ніби у ті часи до джазу не повинні були так ставитись... — Підлість цих людей полягала у тому, що вони ніби формально й дозволяли джазову музику, але разом з тим робили все можливе, щоб вона ніколи нікуди не вийшла — ані на записах, ані на концертах. Ніби відоме гасло «Сьогодні він грає джаз, а завтра Батьківщину продасть» і залишилося у минулому, але ставлення бюрократів не змінилося. — Однак ансамбль міського Будинку культури «Панорама» існував, причому існував успішно... — «Панорама» справді виступала — тут працювало багато людей, які були зацікавлені у розвитку джазу. Нам доводилось винаходити якість методи, щоб обходити заборони. Наприклад, брали у репертуар твори радянських композиторів, близьких до джазу, щоб не казали, що ми граємо лише американську музику. Або писали аранжування естрадних творів, усюди вставляючи джазові елементи. Такі хитрощі дозволяли нам їздити на фестивалі, навіть там перемагати. А потім ми із Шварцапелем розійшлися. У нас були різні погляди на подальший творчий розвиток. Я хотів відкинути все, що нам заважало, й робити чистий джаз, а він був проти. Тому я пішов у ВІА «Світязь». Чотири роки там я був музичним керівником, при мені звання народного артиста отримав Василь Зінкевич. Мене самого двічі висували на звання заслуженого артиста України і двічі не давали через мою національність. І коли я зрозумів, що мою музику люблять, але ненавидять мене, тому що я єврей, я вирішив звідси поїхати. Взагалі, багато людей залишали країну через те, що їх тут ображали. — А як все починалося в Ізраїлі? — Ізраїль — це східна країна, вона лише теоретично європейська. Можу сказати, що дуже важко жити в тій країні, яка є для тебе чужою. Але вона дала мені можливість там працювати і сказала: роби все, що вважаєш за потрібне. — Вам одразу вдавалося робити те, що вважаєте за потрібне? — Я зрозумів, що однією концертною діяльністю в Ізраїлі не проживеш — у ньому всього було п’ять мільйонів населення. Треба було щось вигадувати — доводилося писати дуже багато музики. Нині я займаюся вокальною кар’єрою доньки Олени, у мене є ресторан на 80 чоловік на самому березі моря. Його я побудував, щоб не залежати від деяких фінансових моментів. Свій бізнес — це свій бізнес. — Я так розумію, джаз там грають... — ...І досить класно. Хоча я там не виступаю. Насамперед для цього потрібно багато часу для репетицій. Джаз просто так не грається. Джаз — це не халтура, це знання. Людина, яка сідає за інструмент грати цю музику, повинна знати її основи, вміти виконувати хоча б 150 джазових стандартів, причому, професійно імпровізувати. Тобто мати джазову школу. Це те, чого ніколи не було у наших, радянських музикантів. Ми «викручувалися» завдяки таланту, слухали платівки — і на слух записували ноти. Це зараз музиканти дуже освічені. — А самі не намагалися когось навчати? — Я, як Святослав Ріхтер, терпіти не можу педагогічної діяльності. Мені не вистачає сил і здоров’я щось комусь розповідати.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Коментарі (всі коментарі проходять модерацію)

Залиште вiдповiдь

Читайте також