Рівненський міський Палац дітей та молоді цими днями відзначає знакову для себе дату — 20-річчя профільної освіти ПДМ. Тобто перетворення традиційного Палацу піонерів із гурткового закладу на потужний освітній центр, який почав давати дітям і молоді профільну допрофесійну підготовку — до навчання у ВНЗ, до роботи тощо. В Україні рівненський ПДМ почав це робити першим, як і першим він змінив свою назву ще до здобуття незалежності. Директор Палацу Ірина Первушевська розповідає, що до таких змін рівненських освітян-позашкільників підштовхнув сам час.
— Це глобальне переформатування діяльності, 20-річчя якого святкує Палац, починалося ще в радянські часи. Наскільки було для вас ризиковано щось змінювати в умовах радянської заполітизованості?
— Насамперед ми тоді думали про дітей, які прийшли і довіряють Палацу, що не повинен служити ідеології — я бачила, що ця політизація штучна. Ми намагалися звільнити дитину від цієї штучної оболонки, а дати їй те, що вона хотіла б. З тією системою, яка була в Палаці піонерів, це було неможливо.
Тоді ми почали орієнтуватись на неформальну молодь, яка тільки почала активізовуватись і з якою ми почали співпрацювати — рок-вечірки, бардівський рух, запрошували альтернативних політичних діячів, які почали на той час з'являтися в місті. Були у нас молоді лідери, які мали свої думки, свою життєву філософію. Запрошували чиновників, з якими молодь дебатувала. Ми почали слухати молодь, яка мала своє бачення і вірила у свої перспективи.
Ось це соціокультурне середовище привело до того, що діти почали доводити, що вони мають свої індивідуальні думки і займають свою особисту нішу у суспільстві. Вони неформали і мають право не ховатися, а заявляти про себе на повний голос. І вони зрозуміли: для чого ховатися по підвалах, якщо можна прийти у Палац. Діти вже звикли до постійних заборон — "це не можна, це не варто", а ми їм казали — тут, у Палаці, можна! І ми намагалися показати їм, як важливо мати свою думку і не боятися про неї говорити вголос. Це був кінець вісімдесятих років. Тому якраз це я вважаю нашою найбільшою перемогою!
|
 | |
Нас помітили і зрозуміли. Ми ледь не першими почали в Україні це робити, тому навіть у міському комітеті партії почали говорити, що у Рівному є неформальна молодь. Просто раніше її намагалися не помічати. І наш досвід почали вивчати на всеукраїнському рівні. А що ми зробили? Ми відкрили Палац для всіх дітей. Адже раніше оточення вважало, що це заклад лише для "правильних" дітей, лояльних до тогочасної ідеології. А насправді сам час говорив про необхідність відповідних змін. Влада розуміла, що їй треба наближатися до молоді, підхоплювати сучасні тенденції в молодіжному середовищі.
Нашим досвідом зацікавилось навіть Міністерство народної освіти. І ось тоді я сказала: "Ну добре, зі змістом ви погодились. А тепер можна змінити назву?". Нам відмовили. У 1990 році я звернулась до міської влади із листом про те, що ми вже декілька років не відповідаємо назві Палац піонерів і школярів. Мене нині дивує, як нам тоді дозволили перейменуватися. Щоправда, під час путчу 1991 року один з високопоставлених партійців сказав мені: "Ми тобі ще пригадаємо Палац піонерів!". Так що перемога демократичних сил стала перемогою і наших палацівських ідей.
— А як Палац прийшов до ідеї допрофесійної освіти?
— Власне, коли ми позбавились ідеологічного тиску, ми зрозуміли, що орієнтуватись треба на бажання самих дітей: чого вони хочуть, з чим вони в подальшому житті будуть стикатися. Те, до чого вони прагнуть як особистості. Ми хотіли дати їм в руки щось суспільно вагоме, і щоб час, проведений ними у позашкільному закладі, був наповнений змістом, щоб молоді люди відчували корисність застосування всього отриманого в перспективі. А для цього треба було переламати психологію дорослих: педагогів та батьків, які раніше сприймали наш заклад — "аби від вулиці відволікти". Ми хотіли не просто відволікати від вулиці, а дати дітям можливість займатися справами, які будуть корисними у реальному житті.
За основу допрофесійної підготовки ми взяли існуючу інфраструктуру, яку допрацювали. Ми почали давати комплексні знання, розширивши палітру предметів по кожній профільній дисципліні. Наприклад, якщо дитина навчалася народного танцю, то діти почали вивчати не лише традиційні народні рухи, а й академічний танець, навіть історію балету та майстерність актора. Кожна профільна школа розвивається, змінюється залежно від сучасних тенденцій.
— А гурткова робота була примітивніша?
— Звичайно. Вона не давала поглибленого, ґрунтовного бачення якоїсь професії. Для багатьох дітей такі заняття у гуртках були явищем тимчасовим, несистемним. Такі заклади, як наш, розглядали лише як можливість відірвати дітей від вулиці — нехай тут хоч цвяхи у стіну забивають. Ми в якийсь момент почали задумуватись: чому основний вік наших вихованців — до 14 років? Де старші діти? Їх не було, тому що ми нічого корисного для віку 14-17 років на той момент їм давати були не готові. А хлопцям і дівчатам потрібно було вже думати про якісь конкретні речі, що впливатимуть на їхнє подальше життя. Все це в комплексі змусило нас подумати про таку виховну систему, яка б об'єднала під одним дахом дітей різного віку, яким би було не лише цікаво, а й корисно тут вчитися. Саме набувати профільних знань, а не лише гарно проводити час.
— Багато ваших вихованців закінчують ПДМ, але реалізують себе в інших сферах…
— І це прекрасно! Головне, щоб дитина знайшла себе. Адже ми даємо основи не лише певної професії, ми намагаємося соціалізувати дитину — підготувати до дорослого життя, дати зрозуміти, з чим вона стикнеться, коли закінчаться школи та інститути. Наприклад, здатність ухвалювати серйозні рішення — це важливо, може навіть більш потрібна якість, ніж знання з теорії якоїсь професії.
