Виснажливі бої, постріли, кровопролиття, смерті — як правило, саме з таким асоціюється у більшості людей Друга світова війна. Але під час війни було й інше — життя на окупованих територіях. Люди народжувалися, вмирали, думали як прогодувати дітей, кохали, одружувалися та розлучалися. Рівне з його мешканцями нічим не відрізнялося від інших загарбаних німецькими фашистами населених пунктів. І про це свідчать спогади рівнян про їхнє життя під час окупаційного періоду, які мені пощастило записати.
Дружина вивішувала випрану білизну, а в цей час німецькі літаки почали бомбити Рівне
Ось як описує початок воєнних дій у Рівному у книзі «Память и время. История семьи Ушинских-Поспеловских» канадський історик, публіцист, радіожурналіст українського походження Дмитро Поспєловський:
«Пам’ятаю ще, як буквально за два чи три дні до початку германського нападу на СРСР приїжджав велосипедом тато і сказав, що, ймовірно, ось-ось почнеться війна. І справді, чи то не на другий день після повернення батька в Рівне його пророцтво збулось. Рівне бомбили німецькі літаки, а батькова дружина в цей час вивішувала в саду прану білизну — «знаки» німецьким пілотам. Батька заарештували. В паніці відступу НКВС, не маючи під боком засобів для вивозу в’язнів, розстрілювало огулом усіх, хто був за ґратами. Батько дивом врятувався».
Далі Дмитро Поспєловський згадує, що його батько працював хірургом-гінекологом. Серед особливих пацієнтів запам’яталась йому одна молода пара. Вона була місцева україночка, а він був у формі німецького офіцера вермахту. Поки жінка була на прийомі у лікаря, офіцер забавляв дітей Поспєловського.
Багато років потому, в 1972 році, Дмитро Поспєловський з сестрою приїхав у Рівне. Зайшли в краєзнавчий музей і в бюсті героя Радянського Союзу Миколи Кузнєцова впізнали того офіцера вермахту, а з фотографії Лідії Лісовської — ту молоду україночку. Ця пара розрахувалася з лікарем карточками в ресторан для німців і фольксдойчів, куди батько декілька разів водив своїх дітей і куди вхід не німцям був заборонений. Гроші під час війни втрачали будь-яку цінність. Люди жили обміном, згадує Дмитро Поспєловський. Багатством родини Ушинських-Поспєловських був сад — тож виживали, продаючи фрукти та ягоди. Пізніше купили корову, козу, гусей та курей. Так і жили до виїзду на Захід у 1944 році.
Дмитро Поспєловський згадував, що в їхньому будинку поверхом вище жив німецький генерал фон Брух, який ненавидів Гітлера і передбачав його поразку у війні. Описав він і сцену евакуації на захід. Виявляється, зовсім не було паніки у Рівному в останні дні війни. До 8 грудня 1944 року в місті йшло більш-менш звичайне життя — люди ходили в гості, діти гралися в садках та на вулицях, а відправлення потягів з біженцями було чітко організовано.
З тюремного вікна було видно ями, в які закопували розстріляних
Мешканка Кременця Софія Степанюк, згадуючи події 1943 року, розповіла, що її, як дружину активіста ОУН, разом з дитиною заарештували, а після допитів направили у рівненську в’язницю:
«…Ця центральна рівненська тюрма була побудована ще за царських часів. Звідси було видно масивний корпус на три поверхи з безліччю заґратованих вікон, поверх яких ще була сталева сітка… Навколо тюрми високі мури… з колючого дроту. Трохи вбік від мене була головна брама з будками для вартових… Вгорі над брамою, на всю її довжину, була збита з дощок «рекламна вивіска», на якій, мабуть, був від вулиці напис — назва установи з відповідними поясненнями».
Софія Степанюк згадувала, що сиділа вона у камері № 45 ще з п’ятдесятьма жінками в задусі, тісноті й страху. У тюремному віконці видно було ями на подвір'ї, де закопували розстріляних. Там же вона дізналася, що 16 липня 1943 року відбулися масові арешти українців, найбільш освічених і активних, лікарів, інженерів, економістів, артистів. У камері Софія познайомилася з відомою Харитею Кононенко, активісткою осередку рівненського Червоного Хреста, Тамарою Мартинюк, власницею книгарні в Рівному, Вірою Барищук, вчителькою та активісткою громадського та церковного життя. Тоді ж вона дізналася про знищення отця Малюжинського, братів Володимира та Андрія Мисечків. Сама Софія Степанюк вижила, зумівши втекти під час робіт за межами тюрми і дала собі слово описати цей страшний період свого життя.
Звертались до продавчині німецькою, щоб купити харчі
Зі спогадів Клавдії Синицької, яка народилася у місті Плоцьк (Польща) 14 квітня 1926 року:
«Коли почалася війна в Польщі, мені виповнилося 13 років, і батько вирішив їхати до Рівного, де в нього жила родина. В Рівному тато знайшов роботу чергового на залізничному вокзалі. Мама — домогосподарка, виховувала трьох дітей. У батька була спеціальна фахова освіта, а мама — без спеціальної освіти, але досконало володіла німецькою, польською, українською та ідиш, і це було досягненням із середньої школи. Батьки — справжня інтелігенція. В Рівному ми проживали на вулиці Пільній, де й досі живемо. Було нас троє дітей, ще сестра і брат, крім мене.
Продукти купували за картками в магазинах, втридорога — на базарі, а також у німців, звертаючись до них німецькою, що їм дуже подобалося. Магазини були поділені на дві половини — німецьку та українську. В українській половині асортимент продуктів був дуже бідний. Мама, володіючи німецькою, зверталась до продавчині-фольксдойч, і та продавала їй товар, хоча й знала, що мама не німкеня. Крім того, у нас була невелика земельна ділянка, на якій мама вирощувала якусь зелень, було декілька фруктових дерев.
Не пам’ятаю аптек під час війни, лікувалися домашніми та народними засобами. Одягалися у те, що мали, намагалися не виділятися, хоча мама мала гарний одяг. Пам’ятаю взуття, що називалося гольц-пантофле з легкої деревини, ще були брезентові туфлі та туфлі на картонній підошві, які треба було ремонтувати після трьох разів носіння. Взуття таємно ремонтували євреї.
Харчувалися чим Бог пошле. «Діставав» продукти батько. Це був звичайний маргарин, мило, використовували й продуктові відходи. Карткова система усім не забезпечувала. Батько десь їздив, привозив олійну фарбу і міняв її на продукти.
Вчилася я у вечірній школі, це був 9-10-й клас.
Пам’ятаю постійний страх. Я часто проходила біля в’язниці. Двері до неї не закривалися. В’язнів постійно привозили або вивозили.
Маю небагато родинних фотографій, але цікавих документів не залишилося. Лишилася мамина сумка бордового кольору, люстерко, гребінець — пам’ять про маму. З тих часів лишилося фарфорове блюдо, привезене з Плоцька, а також гусятниця, якою я й досі користуюся. Були ікони, але якийсь час тому їх вкрали».
Ховався у тіток, щоб не забрали до Німеччини
Рівнянину Валентину Логвису було 10 років, як почалася війна:
«У 1941 році наш сусід, такий собі Пивоваров, який мав державну посаду, в четвер увечері 19 червня повідомив нас про те, що він забирає сім’ю і їде, бо скоро буде війна. А вже в неділю 22 червня Рівне бомбили у 6-7 годин ранку, в районі Боярки, де був танкодром.
Наша родина займалася сільським господарством. У нас була земля біля села Сосонки, під Бармаками, і ще була земля, де зараз супермаркет «Метро», разом — десь 6 гектарів. Мали підводу з кіньми і дуже тяжко працювали на землі… Жили ми на вулиці Шевченка, і городи наші тягнулися аж до самої Усті.
В сім’ї я один син. В нас була худоба, тому у війну ми не голодували. Правда, можна було тримати усього по одному: одну корову, одну свиню, одного коня. Молоко, м’ясо було своє. Німці дозволяли намолоти по 20 кг борошна на члена сім’ї, а нас троє — вже 60 кг. Були приватні круподерні, там обдирали просо на пшоно, гречку на крупу, мали перловку. Олію робили з лянки, олійної рослини, яку спеціально висівали. Замість цукру варили цукровий буряк, але це було несмачно, нудне було. Пекли коржі, пляцки. Лікувалися так: парили молоко, парили ноги, інгаляції робили. Бог милував від тяжких хвороб. Одяг продавався в магазинах, діставали матеріал, шили. В мене лишилася форма від радянської влади і шинель.
Школи працювали місяць-два в 1941 році, але потім чомусь закрилися. До речі, вчився я з Ігорем Бульбою, сином міського голови. Трохи вчився у промисловій школі, ще є те приміщення за пожежною частиною. Одного дня, коли не пішов до школи, багатьох дітей з класу забрали до Німеччини. Але у німців було якесь розпорядження, щоби власників землі до Німеччини не забирати.
Та не було в той час нічого доброго. Багато роботи. Ховався, щоб не забрали в Німеччину, у тіток, що жили біля Рівного. Одного дня німці наказали зібратися на центральній площі, де зараз театр, усім чоловікам з речами не більше 50 кг. Того, хто прийшов, більше не бачили. Наступного дня ходили по хатах, шукали чоловіків, а ми з батьком ховалися у жінки-фольксдойч, нашої сусідки, на прізвище Комаренко. Та й не одні ми там були. До речі, після війни вона не виїхала на Захід, мовляв, не причетна до політики, сподівалася, що її не чіпатимуть. Але все-таки була засуджена на 10 років таборів. Більше ми її не бачили.
Пам’ятаю, як гнали полонених через центральну вулицю. Це щось страшне! Вони голодні, замучені, роздягнені. Моя сусідка взяла з табору військовополоненого і виходила його. Виявився артистом, грав потім у рівненському театрі. Тітка, яка жила на Видумці, розповідала, що після розстрілу в’язнів рівненської в’язниці у 1943 році забігли до хати два молодих німці у формі СС. Один з них істерично плакав, не міг заспокоїтися годину, а другий його втішав. Трохи пізніше вони пішли. Такий в нього нервовий зрив.
Ще розкажу, що мав я три товариша, всі були євреями. Серед них найкращий — Марек Бричка. Дуже любив сало, а їм його їсти не можна було. То він мені помагав воду носити, поливати городи, а за це отримував любиме сало. Потім його вивезли в гетто з батьками. А ще пам’ятаю Лялю Беремблюм, сім’я її торгувала тканинами в магазині біля костелу. Після розстрілу її родини в Сосонках вона вижила. Мама сховала її за спину. Через добу та промерзла і голодна дитина прийшла до нас, усе розказала. Попросила завести її до тітки на Литовську. Більше ми її не бачили. Пам’ятаю табір для військовополонених на теперішній вулиці Ст. Бандери. Навпроти був млин, а ми там мололи зерно. Полонені були зовсім худі, аж чорні, завошивлені, хворі».
«Німці вважали, що українцям достатньо чотири класи — раби, нащо їм освіта»
Ірина Куліш-Лукашевич народилася у Рівному, але її батька, інженера, запросили в місто Гдиня на будівництво, там він працював до 1939 року. Коли почалася Друга світова, родина втекла з Польщі до Рівного, де була родина і оселя.
Ірина Куліш-Лукашевич, якій на той час було 7 років, розповідає, що то був тяжкий період:
«При будинку був невеличкий город, вирощували городину. Гроші майже не ходили, а магазинів поблизу не було. Батько їхав на ровері на села, маючи при собі аусвайс. Він працював і мав право виїзду за місто. Батьки виміняли на продукти майже увесь свій одяг — щоб прогодувати двох малих дітей. Мій батько, пан інженер, який до війни займався теоретичними проблемами, вів господарство, тримав поросятко, козочку Майку, яку я добре пам’ятаю. Один раз в тиждень відчинялися в Рівному хлібні магазини, які називалися склєпами, і населення по карточках отримувало свою частку — шість буханок хліба. Хліб був невідомо з чого, з нього сипалася і солома, і труха, і висівки. Він був неїстівний, тому ми цим хлібом годували козу і поросятко. А дітям готували млинці з борошна, виміняного у селах. Часом ще давали в магазинах маляс — відходи від цукрового виробництва. Але він також був неїстівний. Німці мали свої магазини, свої їдальні.
Ясно, що хворіли тоді. В мене був мокрий плеврит, ліків не було. Аптеки не працювали. Був в Рівному такий лікар-фітотерапевт, священник отець Михайло Носаль. Оце він готував трав’яні збори, натирання. Ще був лікар Раєвський, це був наш сімейний лікар.
З одягу під час окупації ми нічого не купували. Була барахолка, де речі вимінювалися. Одного разу мама пішла зі мною туди купити взуття. Мала я 34-й розмір ноги, а виміняли черевики 39-го, бо інших не було… В черевики запихали газети, і так я ходила до школи.
Їжа була проста. Їли кулєш з пшона, який дотепер не люблю, козяче молоко, ніякої риби і м’яса. Пам’ятаю на нашій вулиці Гарній в районі пивзаводу сім’ю чехів, яка мала пекарню, де випікалися маленькі рогалики з білої муки. Кожну суботу ми чекали на відкриття магазину випічки, це було свято.
Вчилася в чотирикласній українській школі. Німці вважали, що українцям достатньо чотири класи — раби, нащо їм освіта.
Найбільше запам’ятали злочини, які нас страшили. Наприклад, епізод. Зимою, з невеличкого будинку біля теперішньої 7-ї школи, з підвалу, німецькі поліцаї виганяють людину, єврея, який переховувався. Бідолаха був абсолютно голий, прикривався, стидався, а німецькі поліцаї його — дубинками. Дуже це запам’ятала.
Пам’ятаю, як ховали батька в підвалі. Ляду прикривали вугіллям. Ховали, бо в 1943 році німці забирали в Німеччину усіх працездатних чоловіків.
Одного дня нас зі школи повели на сповідь до церкви, яка знаходилася там, де зараз пологовий будинок на вулиці Міцкевича. Метою цієї сповіді було дізнатися у дітей, де їх батьки. Наша з сестрою бабця, дуже релігійна людина, вчила нас говорити на сповіді тільки правду. Так-от, на сповіді я схиляю голову під єпитрахиллю, і священник мене запитує, де ж батько? А я знала, що він переховується у льосі. Тут бачу під рясою священника офіцерські штани і чоботи зі шпорами, зрозуміла, що це не зовсім святий отець. Я відповіла, що батько уже працює в Німеччині. Дуже я тоді злякалася, прийшла додому і розповіла усе мамі, а вона втратила свідомість. З обшуком німці до нас не прийшли.
Пам’ятаю, як з гетто вели євреїв на розстріл у Сосонки. Це було о четвертій годині ранку. Вони йшли і співали єврейські гімни, які розносилися на усе місто. Йшли смиренно, не пручалися.
Цікаві документи та фото збереглися, на період окупації дід їх закопав у металевому ящику».
Ховалися від бомб на Дубенському кладовищі
Коли почалася війна, Сергію Корнільєву було 14 років, у 1941-му він закінчив 7 класів російської гімназії, яка була там, де зараз магазин «Фокстрот» на проспекті Миру. Сергій Корнільєв розповідав, що його батьки були корінними рівнянами, за статусом — міщанами:
«Мої батьки мали в Рівному свій ковбасний магазин, що знаходився на вулиці Коперніка. Жили ми на вулиці Золотій, 17, тепер це вулиця Пирогова. Нас було троє дітей в сім’ї…
Наш магазин німці закрили, але ми не голодували. Було якесь господарство — свині, кури. На базарі були продукти, продавалися за німецькі марки і українські карбованці. Були столови (їдальні) для місцевих і для німців. Пам’ятаю столову брата Ющука (власника ресторану для німців) на вулиці Замковій. Пам’ятаю, що на базарі була барахолка, пам’ятаю комісійні магазини, де речі продавали за німецькі марки.
Вчився я в технічному училищі біля теперішньої пожежної частини. Закінчивши, пішов працювати кур’єром в «Крайслярд-вірт», районне сільгоспуправління. Тоді ж отримав аусвайс.
Пам’ятаю добре, як у 1941 році німецькі літаки бомбили Рівне, військове містечко, нарахував їх аж 17! Летіли вони зі сторони Здолбунова. В Решуцьку були військові склади, літаки і їх розбомбили. Від сили вибуху зробився димовий стовп, такий як при атомному вибуху.
Вперше стикнувся з німцями на вулиці. Я йшов з батьком, а вони мене сприйняли за єврея і закричали: «Юден, юден!» Батько злякався, ледве відбив мене від них.
Перший розстріл євреїв на жовтневі свята пам’ятаю. Я пішов дивитися на колону, а там… багато плачу, багато прощань… Один есесівець спитав мене, чи немає десь схованих євреїв, потім прийшов до мене, додому пересвідчитися, чи я не єврей. Літом 1942-го було організовано гетто в моєму районі. Нас переселили на вулицю Коперніка в єврейський будинок без меблів.
Ще пам’ятаю облаву для перевірки документів. Це був 42-й рік. Всіх перехожих зганяли на площу перед кіно «Новий світ», де зараз «Інваспорт», оточили шуцманами. А в мене якраз немає з собою документів. Я спитав у знайомого шуцмана, для чого ця облава з перевіркою, а той відповів, що для відправки в Німеччину. Я знав цю вуличку, знав всі заулки, одним з них утік.
На Театральній площі, де зараз книжковий магазин «Слово», стояла шибениця на п’ять чоловік, під нею напис на чотирьох мовах — російській, українській, польській і німецькій: «Ядовиті зуби змія видерті». Казали, що повішені — люди з тюрми.
Пам’ятаю комендантську годину, не завжди її дотримувався. Я мав товариша Бенеровича, ми з ним грали вечорами в преферанс в його будинку допізна. Він жив біля палацу Любомирських, і звідти я йшов вночі додому, на Хмільну, а це було порушенням.
В мене був родич, Коржаневський Валентин, так-от його та його сім’ю розстріляли… казали, за допомогу партизанам.
Пам’ятаю ще, що газету «Волинь» продавали в кіосках і з рук… А ще як один раз я ходив на концерт в театр Зафрана»…
Олена ГУМІНСЬКА,
завідувачка відділу краєзнавства Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки.
