Історія рівненського вибухотехніка, який загинув на Харківщині

1762 0

Ми у соцмережах:

Історія рівненського вибухотехніка, який загинув на Харківщині

Начальник відділу вибухотехнічної служби ГУНП у Рівненській області Олександр Мамчур загинув 5 жовтня.

Після відрядження на Київщину, де займався розмінуванням Бучі, Ірпеня, Гостомеля, планував із родиною провести коротку відпустку, адже сину невдовзі виповнювалося 5 років. Однак прийняв рішення їхати на Харківщину, щоб очищувати деокуповані території від вибухонебезпечних предметів, залишених російськими загарбниками.

Цей виїзд став для 36-річного підполковника поліції останнім…

Олександр Мамчур після служби в армії вступив до Київського університету внутрішніх справ, а після закінчення пішов працювати водієм-сапером аварійно-рятувальної частини загону спеціального призначення в ГУ МНС України в Рівненській області, де працював його батько. А вже за три роки він опановував ази експерта-вибухотехніка в НДЕКЦ Рівненської області та згодом, у 2013 році очолив підрозділ.

«Кожен виїзд із Сашею у нас закарбовувався в пам’яті. Це бездоганна та злагоджена організація роботи, чіткий розподіл обов’язків на виїзді, фіксація слідів, вилучення тощо, — розповідає майор поліції Андрій Волянюк. — У колективі ми називали його Саня, Саньок, а по батькові — ніколи. Він для нас був не просто керівник, а друг».

Старший інспектор ВВТС Володимир Луцук, який працював з Олександром ще у піротехнічній службі МНС, додає, що той завжди ставився до всіх із розумінням. Усім підлеглим нині дуже важко проходити повз кабінет Олександра, де він уже ніколи не з’явиться. Вони досі приносять сюди квіти та у подумки чекають його з відрядження.

Відзначає фаховість Олександра Мамчура і колишній начальник ГУНП в Рівненській області Олексій Камишанський:

«Він працював у Бучі, Гостомелі, Ірпені. Окрім того, що це був професіонал, такої світлої людини у своєму житті я ще не зустрічав».

Олександр Мамчур займався спортом, особливо захоплювався футболом. Був членом збірної ГУНП в Рівненській області з міні-футболу, а також нападником у футбольній команді «Рівес». Номер 2, під яким він виступав, виведений із клубної нумерації та назавжди закріплений за Олександром Мамчуром. У команді його любили, поважали й пам’ятають.

Відрядження на Харківщину – було єдине, в яке сина не встигли провести батьки. І цього разу, коли Сашко поїхав на Харківщину, хвилювання були надмірні – згадують Олена Олегівна та Богдан Віталійович.

Упродовж двох тижнів рідні не знаходили собі місця та рахували години, коли він повернеться. Материнське серце відчувало біду, особливо після того, коли жінці наснився сон про оповите темрявою місто Рівне. Страшна звістка не забарилася. П’ятого жовтня рідним повідомили, що Сашка не стало.

Батько розповідає, що син акумулював позитив, відсікаючи усе негативне. Біля нього не могли бути поруч якісь погані люди.

«Саша – це як наш янгол-охоронець у сім’ї, оберіг для наших дівчаток (двох сестричок)», —  каже Олена Мамчур, і додає: — Син народжений 28 серпня у день Успіння Пресвятої Богородиці, коли Божа Матір зустрічається зі своїм сином на небесах. Ми з ним на землі зустрілися, а тепер залишилося молитися Богу, аби ми зустрілися там, куди він пішов».

Від першого дня знайомства свою майбутню дружину Анну Олександр Мамчур вразив позитивом і посмішкою, яка не сходила з його обличчя.

Анні важко розповідати про нього у минулому і змиритися з втратою:

«Саша — взірець найтурботливішого батька, який приділяв синові максимум уваги, попри цілодобові чергування та оперативні виїзди. Зі своїм маленьким Толею він, навіть перебуваючи у відрядженнях, спілкувався щодня по відеозв’язку: аби син відчував, що тато поруч».

«Толя у перші дні не міг зрозуміти, чому ранок, а тато з ним не спілкується, — пригадує Аня. — І якогось дня він взяв мій мобільний і почав телефонувати до Саші. Раз набрав, другий, третій, а я кажу – тато зараз трубку точно не підніме. І він почав плакати. Тоді я зрозуміла, що треба якось дитині сказати про нашу втрату».

Разом із двоюрідною сестричкою-ровесницею вони написали листи, купили кульки й випустили їх у небо.

«Так я пояснила синові, якщо ти не можеш зателефонувати тату, то відправимо цей лист до нього у небо».

Брат дружини Петро тепло згадує про свояка:

«Це був вчинок справжнього офіцера, справжнього поліцейського, чоловіка, який брав на себе відповідальність. Звісно, що він їхав туди не за смертю, а мріяв зробити максимально безпечними для людей звільнені від ворога території, де він працював. Життя вибухотехніка — це врятовані тисячі інших життів».


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також