Українська хімія пережила три серйозних удари з моменту здобуття Україною незалежності. Перший пов’язаний з розвалом Радянського Союзу, внаслідок чого була втрачена значна частина ринків збуту. Згодом господарські зв’язки були частково відновлені й галузь зі змінним успіхом працювала до 2006 року. Цього року галузь настиг другий удар у вигляді початку різкого подорожчання газу для споживачів України, і, нарешті, третім ударом стала нинішня криза.
Природний газ є для хіміків не тільки (і не стільки) енергоносієм, скільки основною сировиною. Питома вага газу в собівартості виробництва азотних добрив перевищує 70%. Однак бум попиту на добрива у світі у 2006-2008 роках нівелював зрослі витрати на газ доти, доки не сталася криза. Піраміда, що будувалася на дорогому газі й ще дорожчих добривах (влітку 2008 року вартість карбаміду перевищила рекордну позначку в $800 за тонну), відразу обвалилася. Зараз ціна аміаку і карбаміду не покриває навіть собівартості їхнього випуску українськими заводами. Починаючи з 2006 року, ціни на цей ресурс різко зросли. Нинішня ціна газу вища, ніж у більшості європейських виробників. Згідно з даними Європейської ради хімічної промисловості, вартість газу для українських виробників у червні становила $318 за тисячу кубометрів, тоді як, наприклад, у Норвегії — це $281. Виробники азотних добрив в Італії й Німеччині платили за газ, відповідно, $267 і $247. Найменша ціна природного газу для європейських виробників азотних добрив у Румунії — близько $157. У США хімпром платить за газ ще менше — $138, у Канаді — $114. У Росії підприємства, що випускають мінеральні добрива, платять за газ близько $70 за тис. куб.м.
Напівфабрикати не рятують Аміак і карбамід — це фактично напівфабрикати, які згодом переробляються на європейському й американському хімічному заводах на складні мінеральні добрива з високою доданою вартістю. З таким продуктовим набором конкурувати на зовнішніх ринках надалі хімікам буде неможливо. Складні азотно-фосфатно-калійні добрива в країні майже не випускаються, 60% їхнього споживання припадає на імпорт (Росія, Бельгія, Норвегія й інші країни). Причина — відсутність сировинної бази у вигляді розроблених калійних і фосфорних рудників. Необхідно випускати продукцію з меншою питомою вагою енергоносіїв і більшою доданою вартістю. Іншим завданням, яке потрібно терміново вирішувати хімікам, є зниження енергоємності виробництва. Більшість вітчизняних заводів мають дуже великі питомі витрати при виробництві тонни аміаку — близько 1,1-1,2 тис. Гкал, тоді як у підприємств у країнах Заходу — на рівні 700-800 тис. Гкал. Лише в окремих українських заводів (”Рівнеазот» і черкаський «Азот») у результаті нещодавньої модернізації ці витрати становлять менше 1000 Гкал на тонну аміаку.
Визначитися з підтримкою Дії влади з підтримки хіміків зараз суперечливі і різноспрямовані. З одного боку, заблоковано майже всі ініціативи, спрямовані на допомогу підприємствам. Зважаючи на все, українська влада все ще не визначилася з тим, якою буде подальша доля хіміків. Основне питання — кому будуть належати підприємства? За умови серйозної держпідтримки, розвитку вітчизняного газовидобутку і прискореної модернізації підприємств їхні нинішні власники мають шанс залишитися в бізнесі. Якщо хоча б якась з цих умов не буде виконана, можна з великою впевненістю передбачати радикальний перерозподіл власності в галузі, насамперед — на користь російських компаній (”Сібур», «Акрон», «Єврохім» та ін.), а також транснаціональних гравців на зразок норвезької Yara. Нині всі погляди спрямовані на процес приватизації Одеського припортового заводу, який фактично є ключем до подальшого перерозподілу власності. Будучи розташованим у кінцевій точці аміакопроводу Тольятті-Одесса, завод фактично контролює експортні потоки. Якщо продаж заводу відбудеться зараз, як того хоче уряд, найімовірніше, він дістанеться іноземним компаніям. Фінансові можливості місцевих гравців зараз обмежені, а інвестиції в ОПЗ дуже ризиковані через нерозв’язаність газового питання. У найближче десятиріччя світ буде вирішувати одну із найнасущніших проблем сучасності — проблему голоду в країнах, що розвиваються. Величезні площі орних земель зараз використовуються для вирощування сировини для біопалива. Це означає, що наростити виробництво зерна за рахунок розширення площ посіву не вдасться. А виходить, необхідно підвищувати врожайність. Робити це можна за допомогою міндобрив, хімічна формула яких згодом буде ускладнюватися. Через 20-30 років під кожну окрему сільськогосподарську культуру залежно від ареалу виростання буде підбиратися спеціальний вид добрив. Саме ці складні технології доведеться освоїти українським хімікам, інакше — доля галузі вирішена.
