22-річний Володимир з Рівного виконує обов’язки командира роти.
Хлопець у 19 років прийшов у військкомат добровільно, проте його не хотіли брати через юний вік, повідомляє 104 бригада тероборони ЗСУ Рівненщини.
За плечима - бойові дії на Донеччині, Запоріжжі та Харківщині.
З простого стрільця став командиром відділення, потім головним сержантом роти, а нині, у свої вже 22, виконує обов’язки командира роти: «Це максимально тяжко. Тяжко в силу того, що, по-перше, ти молодий, по-друге, війна – це завжди втрата. І в цьому є й твоя відповідальність як командира».
А найважче, каже «Космос», коли гинуть люди, яких добре знав. І ще складніше потім говорити з їхніми рідними.
Та головна складність – це здобути довіру й повагу старших побратимів. Часто молодий вік стає перешкодою, адже найстаршому підлеглому 57 років.
- Здобувати повагу старших — то було капець як тяжко. Наш менталітет такий, що старша людина не дозволить командувати собою молодшому, якщо не завоюєш оцю довіру. Потрібно довести, що ти дійсно щось можеш і вмієш, – розповідає Володимир.
Показником того, що йому таки вдалося заслужити цю довіру є те, що рота на дуже важкому напрямі не кинула позиції та тримала їх до кінця: «Люди знали, що буде тяжко, люди знали, що можливо це принесе якісь втрати, але виконували команди. Я сам особисто ходив з хлопцями, ми разом виконували».
Добре працює власний приклад, каже хлопець. Коли необхідно довести людям важливість якогось наказу, то доводиться й самому одягати бронежилет, каску і йти разом з ними. І в такий спосіб, на його думку, потрібно здобувати авторитет і довіру.
Вже не раз «Космос» бував на позиціях. Каже, що це важка фізична робота. Добре, що раніше займався спортом (бокс, боротьба, кікбоксинг). Часом бійцям доводиться нести на собі додатково ще 40-50 кілограмів: «Ти ж несеш на собі часом вагу власного тіла. Це не тільки бронежилет, каска, автомат. Такого вже давно немає. Ти ще несеш на собі гранати, воду, додатковий боєкомплект (БК), щось перекусити, якісь додаткові медикаменти, тому що ніколи не знаєш, кому вони знадобляться».
Найважливіше з цього всього зовсім не їжа, бо їсти майже й не хочеться. Найважливіше – це БК. Його точно не буває забагато, особливо коли ворог починає штурмувати твої позиції.
Він це відчув вже під час свого першого бою на Торецькому напрямку. Тоді, пригадує Володимир, після затишшя по їхніх позиціях розпочався шквальний вогонь з усього, що було в ворога.
Кожен бій, кожен день служби залишає по собі певний слід: Вже пішов третій рік.
