Цього тижня в Рівному багато говорили про кохання. Привід був — День закоханих останнім часом активно почали відзначати й в Україні. Та все ж закохувалися люди й раніше, незалежно від того, чи існувало таке свято. Згадуючи про перше кохання, здебільшого розповідають про дівчинку в шкільній формі або ж хлопчика-розбишаку з сусіднього класу, хоча дехто закохувався ще й у дитсадку. Спогади про ці почуття, навіть якщо вони й не були взаємними, зазвичай приємні. У цьому зізнаються й деякі відомі люди Рівненщини.
Володимир Хомко, міський голова Рівного: — Перше своє кохання зустрів ще тоді, коли вчився в молодшій школі. Як зараз пам’ятаю, це була худорлява, маленька мила дівчинка в окулярах. Її обожнювали всі хлопці класу. Мабуть, однокласники зрозуміють, про кого я, тому не називатиму її імені. Та провчилися ми разом лише до четвертого класу. Вона перейшла в іншу школу. Не знаю, як далі склалася її доля... А серйозне кохання — це моя дружина, яка була моєю одногрупницею в інституті. Два тижні тому ми відсвяткували 32-річчя спільного сімейного життя. Галина Кульчинська, заступник міського голови: — На запитання про перше кохання відповім словами улюбленої поетеси Ліни Костенко: Стогне завія до рання, Зламавши об ліс крило… Ти — моє перше кохання, Останнє уже було. І в поета Вознесенського є поетичні рядки про те, що немає минулого кохання і того, яке ще буде, є тільки теперішнє. Зі своїм коханим чоловіком я познайомилася в Рівному на засіданні Товариства української мови в Народному домі. Я закохалася в нього з першого погляду — пам’ятаю точно. За поглядами ми були антагоністами і певний час провели у палких дискусіях. Юрій Кічатий, голова обласної ради: — В молодості я не був позбавлений дівчачої уваги і вони моєї, проте вперше серйозні почуття викликала у мене моя дружина. З нею я познайомився у Рівному під час навчання на п’ятому курсі в Інституті інженерів водного господарства. Був артистичним студентом, з почуттям гумору, якого знав увесь інститут, бо очолював Студентський театр естрадних мініатюр. Якось під час генеральної репетиції бенефісу СТЕМу я забіг до гримерки, де були дівчата з танцювального ансамблю «Полісянка», і попросив швидко загримувати мене. Зголосилася дівчина на ім’я Тетяна — одна із солісток ансамблю. У сценці я грав грузина, і відповідно до ролі на моїй щоці мав бути слід від губної помади. Тож я попросив Тетяну поцілувати мене. Вона погодилась. А оскільки концерт відбувався напередодні Нового року, запросив її разом зустріти Новий рік… Наступне побачення відбулося вже після Різдва. Учетверте ми зустрілися перед «старим» Новим роком. Йдучи проспектом Миру, я запитав Тетяну, чи є у неї із собою паспорт. Виявилося, що паспорти мали при собі обоє. І я запропонував їй зайти до РАЦСу і подати заяву на одруження. Тетяна, знаючи про моє почуття гумору, спершу подумала, що жартую. Але я не відступав. Ми таки подали заяву. Батьки про ці наміри дізналися лише згодом. А весілля відгуляли 1 травня 1981 року в Рокитному, звідки родом моя дружина, яка, до речі, згодом очолила Рівненський РАЦС. Тож цього року наша родина готується до ювілею — 30-річчя подружнього життя. Світлана Богатирчук-Кривко, голова управління Держкомзему в Рівненській області: — Чим довше живу, тим більше розумію, що перше і єдине моє кохання — до чоловіка. Те, що було перед ним, — захоплення. У нас було усе дуже складно. Обоє пережили біль перших розлучень. Спершу спілкувалися як друзі та співробітники, тому що працювали в одній галузі, та потім дружні стосунки переросли в кохання. Олексій Губанов, заступник голови облдержадміністрації: — Своє перше кохання я зустрів у старших класах. Ця дівчина ось уже п’ятнадцять років успішно виконує роль дружини. Чому ми зійшлися лише в старших класах? Все дуже просто. До десятого я навчався у російському класі, а вона — в українському. Потім наші класи злили в один. Не можу сказати, чи закохався в неї з першого погляду, чи з другого. Але ми зустрічаємося саме з десятого класу, у дев’ятнадцять одружилися і в цьому році у червні у нас буде річниця — 15 років разом.
