Хто в братській могилі в центрі Рівного?

8070 0

Ми у соцмережах:

Хто в братській могилі в центрі Рівного?

Історик Андрій Жив’юк з’ясував, що в братській могилі радянських воїнів у парку ім. Шевченка в Рівному переважно поховані «енкаведисти», і пропонує перепоховати їхні рештки на кладовищі.

Братська могила в центральному парку Рівного з’явилася після Другої світової війни. Бетонний обеліск з бронзовим барельєфом, який створили кияни архітектор Ісроель Шмульсон та скульптор Ірина Матвієнко, стоїть неподалік центрального входу з боку Соборної, біля алеї, яка веде до міського Будинку культури. Упродовж понад 70 років рівнянам розповідали, що там поховано загиблих у боях під час звільнення Рівного від німецької окупації. Проте…

Андрій Жив’юк

Парк імені Шевченка після звільнення міста від німецьких окупантів був усіяний одиночними могилами радянських вояків, про що зазначається у документах міської влади Рівного 1945–1948 років, які зберігаються у Держархіві області. Про могили в парку та їхнє походження розповідав авторові цих рядків і післявоєнний директор парку Віктор Ткачук. Місцеві мешканці нашвидкуруч ховали загиблих червоноармійців на території парку і під час німецького наступу в 1941 році, й під час боїв у лютому 1944-го. Спочатку це були одиночні могили, а коли до парку почали масово зносити тіла загиблих, то з’явились і братські. Згадували про це у своїх спогадах і старожили Рівного. Міський парк після війни мав вигляд пустиря, з викорчуваними деревами, купами смітників, поруйнованими будівлями і розкиданими по території могилами, серед яких мешканці випасали кіз. Під час повоєнної відбудови парку міська влада вирішила перенести одиночні могили на кладовище на вулиці Дубенській, а на братській могилі встановити пам’ятник. Цікаво, що рішення про це міськвиконком ухвалював кілька разів.

У грудні 1944-го було оголошено конкурс на проєкт пам’ятника на братській могилі, трьом переможцям якого пообіцяли премії: 3 000, 2 000 та 1 500 карбованців відповідно. На конкурс відвели всього місяць. А вже з 20 січня мала розпочатись побудова пам’ятника. «Совєти» дуже поспішали встановити його до 27-ї річниці Червоної армії — 13 лютого 1945 року.

Чи отримав хто премію — невідомо, але нічого із запланованого зроблено не було. А у вересні 1945-го виконком видав нову постанову — «Про спорудження пам’ятників героям Великої Вітчизняної війни та О. Дундичу». У ній знову йшлося про перенесення з парку на військове кладовище на Дубенській всіх поховань, у тому числі й братської могили. Однак про яку саме могилу йшлося (їх було, як мінімум, дві) — невідомо. Рівненським архітекторам Андрієву (таке прізвище зазначено в постанові; чи це мався на увазі відомий рівненський архітектор Борис Андрєєв, невідомо. — Прим. авт.), Єщенко, Корочинській, Сафонову до першого жовтня 1945 року доручено представити ескізи пам’ятників. У жовтні було затверджено ескіз проєкту пам’ятника на братській могилі, представлений Андрієвим. Відповідальним за встановлення пам’ятника призначено управління комунального господарства міста. Затим одиночні поховання перенесли на військове кладовище на вулиці Дубенській.

А пам’ятник на братській могилі в парку з’явився лише в травні 1948 року. І творцями його були не місцеві митці, попри те що попередньо обрали проєкт рівненського архітектора.

Що з ним було не так — поки що невідомо. Авторами ж пам’ятника стали нікому не відомий 33-річний колишній фронтовик архітектор Київської архітектурно-проєктної майстерні «Будмонумент» Ісроель Шмульсон і скульптор — київська художниця-монументалістка Ірина Матвієнко. Гранітний триметровий обеліск виготовляли у виробничо-художніх майстернях.

То чий же прах покоїться в братській могилі, кому «салютувало» не одне покоління рівненських піонерів і присягали на вірність комуністичним ідеалам місцеві комсомольці?

Рівненський історик, голова правління Рівненської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Андрій Жив’юк, який серед іншого займається дослідженням поховань радянського періоду, зокрема, й у братській могилі в парку імені Шевченка, розповів:

— Поховання було сформовано не одразу. Туди підзахоронювали упродовж березня-грудня 1944 року. Як видно з написів на надгробній плиті, там поховані рядові бійці та офіцери і партизани. Хоча на плиті зазначено 62 прізвища, скільки насправді в могилі — достеменно сказати складно. Принаймні маю інформацію про ще двох осіб. Попри те що радянська історія завжди розповідала, що в тій братській могилі покояться вояки, які загинули в боях за Рівне, це не зовсім так. Є й такі. Але більшість — бійці внутрішніх військ НКВС, які загинули уже після вигнання нацистів з Рівного, і не завжди в бою. Розпочинається список прізвищем Гавриш І. В. — полковник, командир 24-ї стрілецької бригади внутрішніх військ НКВС. Звісно, це на надмогильній плиті не зазначено. Він помер у госпіталі 06.04.1944.

Історик Андрій Жив’юк вже дослідив долю третини людей, прізвища яких вказано на надмогильній плиті та в документах. Більшість похованих з рядового складу і партизан — це бійці військ НКВС. Він виявив у похованні й шістьох бійців Червоної армії, не пов’язаних з НКВС. Зокрема, це Григорій Шевченко, який отримав звання Героя Радянського Союзу за форсування Дніпра у битві за Київ.

— Цікаво, що гвардії майор Герой Радянського Союзу Григорій Шевченко не помер у шпиталі в результаті поранення у боях за Рівне, як це подавала офіційна історія. Згідно з первинними документами, він загинув 15.07.1944 біля села Цегів на Волині й там був похований. З яких міркувань його перенесли до Рівного — невідомо, — розповів історик.

Чимало із зазначених на надгробку вояків загинули під час авіанальотів на Рівне вже після звільнення міста від нацистів. Наприклад, гвардії майор Архипов; лейтенант Пухтинський; капітан А. Д. Кирнос. Гвардії капітан Смирнов (повне прізвище — Смирнов-Цапов), який служив при облвійськкоматі, загинув у бою з підрозділом УПА.

Серед похованих у братській могилі в парку «енкаведистів» є високопоставлені чини, каже Андрій Жив’юк. Як-от підполковник держбезпеки Івлєв — заступник начальника управління НКВС в Ізмаїльській області, в органах з 1921 року. Вочевидь, його перекинули на Рівненщину для підсилення керівного складу в організації боротьби з ОУН-УПА. За офіційною версією, загинув від наскрізного поранення в ділянку грудної клітки 27.03.1944. Як дослідив рівненський історик, починаючи від старшини Бережного (зі списку на надмогильній плиті) і до єфрейтора Юнусова (всього 15 осіб) — це вояки 18-го кавалерійського полку внутрішніх військ НКВС, які загинули 5 квітня 1944 під час бомбардування Рівного німецькою авіацією.

На надгробку є й жіночі прізвища. Крилова, Нєдєдова, Пєтрова вказані як партизани. Є ще одне жіноче прізвище — старшина Дружиніна. Як розповів Андрій Жив’юк, вона була друкаркою-діловодом у політвідділі 18-ї стрілецької бригади внутрішніх військ НКВС. Загинула 19 травня 1944 біля Великих Межиріч у результаті… дорожньо-транспортної пригоди.

Чому на меморіальній плиті не вистачає ще двох прізвищ і хто ці люди — розповідає Андрій Жив’юк:

— Мені вдалося встановити ще двох похованих у цій могилі. Один з них — Мінаєв, інструктор пропаганди й агітації політвідділу 24-ї бригади внутрішніх військ НКВС. Загинув під час авіанальоту. Ще один — генерал-майор Овчинніков, заступник начальника внутрішніх військ НКВС Українського округу. Перебуваючи в 1944 році в Рівному, вчинив самогубство, застрелившись...

Маю власну версію щодо причин самогубства. Наприкінці квітня 1944-го внутрішні війська на Рівненщині брали участь у так званій Гурбинській операції (каральна операція військ НКВС проти УПА). Овчинніков, як заступник командувача округу, без сумніву, був причетний до планування і проведення цієї операції, яка, як відомо, не досягла мети. Хтось же мав стати «крайнім»… Вочевидь, щоб уникнути відповідальності, він і поквитався з життям.

Історик Андрій Жив’юк вважає, що усі захоронення, що знаходяться поза кладовищами або поза культовими спорудами, повинні бути перенесені на кладовища.

Як зазначають історики, могили поза кладовищем — не що інше як елемент радянської пропаганди.

Лідія Войтюк, старша наукова співробітниця відділу історії РОКМ:

— Могили мають бути на кладовищах. Це місця, де можна гідно пошанувати померлих. У місцях, де люди відпочивають, розважаються, могили виглядають цинічно. З часом відбувається переосмислення історії, подій, змінюється суспільна думка. Тим паче нині, коли ми бачимо, що роблять росіяни на нашій землі. Тепер ми сприймаємо похованих у могилі в парку як ворогів, як представників держави-агресора.

З іншого боку, на мою думку, перепоховання, яке неодмінно має бути, має супроводжуватись дослідженнями і обов’язково роз’ясненням громаді, кого перепоховуємо і чому, чим займались ці люди за життя… Тоді містяни розумітимуть процес, що відбувається. Окрім цього, поховання перебуває на обліку як пам’ятка історії місцевого значення. Спочатку має відбутися процедура зняття з обліку, і далі все за законом. Це необхідно для того, щоб у подальшому перенесення поховань не можна було виставити під певним негативним кутом, як осквернення могили тощо.

Якщо питання про перенесення могили Дундича з міського парку вирішено, то про братську могилу наче й забули. З огляду на теперішні реалії, чи має право на існування масове поховання «енкаведистів» (здебільшого уродженців росії) у центрі міста, нащадки яких нині знову прийшли «визволяти» Україну?..

Світлана КАЛЬКО.

 


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також