Чимало з нас, в дитинстві прагнучи бути музикантами, художниками, акторами, подорослішавши і обравши іншу професію, шкодують, що не реалізували себе як митці. Проте є одиниці, які вважають, що ніколи не пізно — до таких належить рівнянка Наталія Амбросімова, виставка картин якої днями відкрилася у Рівненській обласній бібліотеці для молоді.
Наталія Амбросімова
— Чому вирішили почати займатися живописом? Це дитяча мрія?
— Це сталося спонтанно. Колись, ще навчаючись у школі, я непогано малювала, але в інститут пішла вчитися на іншу професію, тому закинула своє хобі. І от коли моєму сину виповнилося 10 років, він виявив бажання займатися малюванням. Тож я записала його на гурток творчості при галереї «Євро-Арт». Поки чекала його на заняттях, спостерігала, чого вчать дітей. І вирішила спробувати робити те саме вдома, тим більше фарби і пензлики були.
— Про ваше хобі хтось знав, крім сім'ї, хтось бачив картини?
— Випадково дізналися. Мій син, йдучи на черговий урок, випадково взяв із собою папку не зі своїми роботами, а з моїми. Його вчитель Анна Вітрук побачила їх і зацікавилася. Сказала, що в мене є талант, та заохотила піти у дорослу групу до художника Анатолія Іваненка вчитися. Група з 10-12 осіб займалася щотижня, одне заняття коштувало 250 гривень. Там я отримала справді ґрунтовні знання. Ми вивчали різні напрями мистецтва, писання олією на полотні, рисування портретів і натюрмортів, розкладання кольорів на відтінки та їх змішування. Звісно, спершу в мене не виходило. Я, наприклад, ніяк не могла зрозуміти, що таке глибина кольору, що синій — це не просто синій, а цілий набір кольорів.
— Вчитися художньої майстерності складно. Не виникало бажання покинути?
— Ніколи. Я все думала: це ж треба було 20 років такого обмеження! Завдяки цим заняттям я звільнилася від сірої буденності, яка страшенно затягує. Я просто літала, отримуючи незрівнянне задоволення. Тим більше і наш вчитель, і мої одногрупники, і Анна Вітрук давали цінні поради. Я зрозуміла, що саме зараз настав час себе реалізувати. Думаю, що я в тому плані — насіння, яке пізно сходить.
— Група Анатолія Іваненка займалася лише в приміщенні чи у вас були пленери?
— Були. От цьогорічного літа ми їздили на пленер в Китай, в Шеньчжоу. Організувати поїздку допоміг учень Анатолія Іваненка з нашої дорослої групи перекладач Ігор Павлюк. З китайської сторони це був містер Чен, який є художником і водночас будівельником. Завдяки йому ми мали можливість і відпочити, і практикуватися в написанні портрета китайців, які працювали на полях. Жили в готелі, де й харчувалися. Все, включно з перельотом, було нам оплачено. Потім китайці ще й купили наші роботи.
— З вашої групи вже хтось мав персональну виставку?
— Ні, я перша. Провести її запропонувала приятелька. Анна Вітрук, вчителька мого сина, також підштовхувала до цього, кажучи, що я досягла достатнього рівня, щоб презентувати свої роботи на огляд громадськості. Картин в мене було достатньо — 50 за два роки. Для виставки відібрала 28.
— Серед натюрмортів з квітами і портретів є й портрет Іваненка. Він залишився задоволеним ним?
— Так, сказав, що я зробила його молодим.
— Чи надходили Вам пропозиції щодо продажу картин?
— Так. Я реставрувала картини в бібліотеці, перемалювала портрет «Китаянка» на замовлення. Цікавилися й іншими моїми роботами.
— А як до вашого захоплення поставилися син та чоловік?
— Син — схвально, а чоловік був навіть не в курсі, що я організовую виставку. Приїхав із заробітків і був дуже здивований. Моє заняття дивне для нього, але він не забороняє мені малювати. Насправді за освітою я — інженер-будівельник, працюю в «Оріфлеймі». Поки що писання полотен для мене — хобі, яке, я надіюсь, переросте у серйозне мистецтво.
