Минають восьмі роковини закінчення боїв за Донецький аеропорт, які тривали, як тепер виявилося, не 242, а 244 дні. Щороку 16-го січня в Україні відзначають тепер День пам’яті Кіборгів. У боях за летовище поклали голови і наші земляки. Серед Героїв – Петро Полицяк. Навіть вороги його поважали за мужність і вважали Великим Воїном.
Дубенська журналістка Олена Курішко розповіла своїм читачам у Фейсбуці про життя та смерть Героя України - легендарного Кіборга з Млинівщини Петра Полицяка.
- Петро Полицяк народився 5 липня 1992 року в селі Борвин, на Млинівщині. Мама, Віра Миколаївна, працювала в сільському Будинку культури, а тато, Петро Володимирович, був трактористом. У родині вже зростала донька Аліна, пізніше народилися ще три доньки - Діана, Надія та Славіна. Мріяв про братика, але не судилося. Втім, сестрички стали для нього всім, їм ніби віддавав душу, не раз повторював: «Це мої дівчатка, я їх любив, люблю і завжди буду любити…».
Петро ріс спокійним і слухняним хлопчиком, а оскільки батьки працювали зранку і до пізньої ночі, то змалечку став виконувати важку сільську роботу. Для сестер був і нянькою, і братом, і батьком, і захисником, і надійним та вірним товаришем. Ще дуже любив співати, мав гарний голос.
Часто їздив у село Плоска до дідуся, Миколи Антоновича. Дуже вже любив разом з дідусем їздити на коні, ходили до лісу по гриби та ягоди. Дідусь закінчив лише два класи і мріяв, щоб його онуки добре навчалися.
Хоч сестрички мали твердий характер і могли за себе постояти, але постійно цікавився, чи ніхто не ображає. Захищав і сторонніх, не лише дівчаток, але й хлопців.
У вихідні ліпив дівчаткам коржики, а сестрички готували смачний обід. Мистецтву куховарити дівчаток навчила бабуся із Плоски – Надія Андріївна.
Діти, коли приїздили у Плоску, часто робили збитки – кидалися яблуками і розбили вікно, замішували масло і в масниці розбили дно. Але бабуся завжди їх прикривала, щоб не насварили.
Вдома завжди була багато іграшок, до будинку прибігали діти з села – хтось за м’ячиком, хтось за машинкою. Гралися у дворі.
У школі улюбленим предметом була математика. Ще займався спортом, придбав боксерську грушу. Також віджимався на турніках.
Петро з дитинства любив афганські пісні, ніби передчував, що колись піде на війну. Не міг залишатися спокійним. Мріяв працювати в поліції, боротися з бандитизмом і захищати людей.
Закінчив 11 класів. Батьки надіялися, що Петро вступить до вишу, але син сказав: «Потрібно працювати і допомогти сестрам. Треба оплатити їхнє навчання».
Мама попросила, щоб закінчив ліцей та отримав спеціальність. Петро Полицяк закінчив Клеванський ліцей за спеціальністю машиніст-тракторист та пішов до війська, на строкову службу. Це був 2010-й рік, потрапив служити у 80-ту бригаду.
Після армії поїхав працювати до столиці – два тижні важко працював, а потім приїздив додому, привозив гроші та подарунки, оплачував навчання всіх сестер, купував для них одяг та взуття. Дівчата завжди зустрічали його на автобусній зупинці, як приїздив, обіймали, готували святковий стіл зі смачними наїдками для улюбленого брата. Дуже любив цукерки «Амурчик», зараз таких вже не випускають. Він був ніби душею кожної компанії.
Петро не пив і не палив цигарок, займався спортом, вів здоровий спосіб життя.
Вдома виконував важку роботу, не байдикував, як саджали або вибирали картоплю, то працював без відпочинку.
2014-й рік, друга хвиля мобілізації. У липні надійшла повістка із військкомату, сказав, що не боїться йти на війну, адже передзвонювався зі своїми товаришами зі строкової служби, які пішли служити ще під час першої хвилі. Лікарі зауважували, що має проблеми із хребтом, очевидно, через важку працю. Але Петро твердо вирішив, що таки піде служити.
Потрапив у 80-ту десантно-штурмову бригаду, став сапером.
Рідним Петро сказав: «Я не боюся йти на війну, але дуже боюся вбити людину. Навіть якщо це ворог…».
Проходили навчання на Яворівському полігоні, родина кілька разів приїздила до нього.
У листопаді, перед відправкою на війну, Петра відпустили додому на одну добу. Тепла зустріч з родиною, із важким серцем відпускали хлопця.
Була в Петра і наречена, з якою зустрічався півтора року і після демобілізації мав намір одружитися. Не судилося.
Військову форму, берці, кевларову каску та бронежилет Петру придбав власним коштом його колишній працедавець із Києва – Сашко. Олександр колись служив в Афганістані, він передав Петру медаль свого товариша, як оберіг. Потім та медаль кудись зникла, родині її передали аж через 5 років, очевидно, комусь іншому вона зберегла життя. Разом із медаллю передали церковну книжечку.
Олександр надсилав через «Нову пошту» посилки Петру – каву, чай, продукти. Доки Петро Полицяк був живим, то надсилав і гроші його родині – кожного місяця по дві тисячі гривень…
Спочатку служили в Костянтинівці, а на початку січня направили в Донецьк – обороняти летовище. Це була остання ротація, бійців називали смертниками.
Мама Петра, Віра Миколаївна, розповіла:
- Хлопцям довелося пройти через «ганебний коридор». Сепаратисти забрали в них майже всю зброю, залишили лише автомати з одним рожком, де було по тридцять патронів. Частину зброї хлопці змогли заховати у вантажівках. Пізніше зброю добували в бою. Петро попросив, щоб ми йому не телефонували, сказав, що дзвонитиме сам, кожного ранку ми чекали дзвінка. Найбільше розмовляв зі старшою сестрою, Аліною. Їй міг більше розповісти, а нам з чоловіком казав, що все гаразд, що живий і здоровий, що є харчі і все необхідне. Насправді це було не так. Це вже пізніше, під час похорону, розповіли його бойові побратими.
Харчів майже не було, адже останніми днями до них ніхто не проривався. Вода замерзала, якщо дуже хотілося пити, то хлопці лизали лід або ж їли сніг. Не можна було розпалювати вогнище, та й не було чим. У кінофільмі показують, ніби їли тушонки, м’ясо. Це не так. Їм не було жодної допомоги. Морози – мінус 30 градусів, а навколо лише одні стіни. Прапор був не зверху, а посередині, на другому поверсі. Зверху – росіяни, а знизу – кадировці. У телефонній слухавці було чути різну мову, що долинала здалеку. Хлопці дуже мерзли.
Петро стояв на гарячій точці «Ромео». Хлопців і газом труїли, і місце поливали соляркою, а потім підпалювали. Все старалися хлопців «викурити» звідки. Бійці однією рукою прикривалися, а іншою стріляли. Дехто не витримував, падав, Петро тримався і продовжував стріляти.
Якось хлопці знайшли у смітнику спальний мішок, дуже зраділи такій знахідці, адже можна було хоч трішки зігрітися. По черзі туди залазили, щоб заснути. Йшли гарячі і жорстокі бої, часу на сон майже не було. Шукали на смітнику хоча б якусь їжу. Дуже зраділи, як вдалося знайти тверді галети.
Петро був дуже надійним товаришем. Якось хлопці переходили на іншу точку, а один із товаришів забув рюкзак. Петро поцікавився, чи той рюкзак йому потрібен, так, дуже потрібен, але ж повертатися дуже небезпечно.
Петя пішов за рюкзаком, незважаючи на заперечення друзів, ніхто не думав, що повернеться живим. Повернувся.
Коли розгромили їхню точку на «Ромео», то Петро виніс контуженого товариша із Закарпаття – Олександра, врятував йому життя. Ще поранили в обидві ноги кулеметника, Володю Бузенка із Чернівців, Петро його витягнув.
Позивний Петра – Чорний, бо мав чорне волосся і чорні брови. Командир казав, що мріяв мати такого зятя, у нього було дві доньки. Весь час мого Петю називав зятем.
Поранених вивозили останнім бетеером. Петро також був поранений – розсічена осколками рука, але вирішив залишитися з хлопцями до кінця. Незважаючи на поранення, допомагав нести побратимів, а потрібно було далеко нести – півтора кілометри. А дорога настільки небезпечна, що майже не було шансів повернутися. Командирів більше не залишилося. Петро мав отримати звання старшого сержанта, але папери десь лежали у штабі. Тим не менше, у ті останні дні став командиром відділення.
Вивозили пораненого Катана Івана, закинув пораненого побратима Сашка. Хлопці під час похорону розповідали.
В Ігоря Римара вирвало гортань і руку. Медик, позивний якого був Псих, вставив трубку замість гортані. Несли до бетеера півтора кілометри. Половина десятої ранку почали нести, а близько одинадцятої вечора завантажили у бетер. Треба було йти через позицію сепаратистів, по пояс у снігу. Думали, що це дорога в один кінець. Наші зв’язувалися із сепаратистами, просили дозволу – винести пораненого, Петя був без зброї, інакше не дозволили б. Перев’язаний білою простинею. Відчував, ніби охороняє якась Небесна сила.
Розмовляв із сепаратистом на прізвище Шаман, той пропонував закурити, Петро відповів: «Не палю».
Тоді Шаман вгостив шоколадом, яким потім поділився з голодними бійцями. Шаман сказав: «Ти - відважний воїн, тебе ніхто не зачепить, не йди назад, залишайся, можеш виїхати до своїх, бо ж там на всіх чекає смерть…».
Не послухав, повернувся до хлопців.
Ігор Римар прожив лише два тижні, йому в Харкові зробили операцію, але врятувати життя не вдалося. Можливо, помер через інфекцію.
Вранці, 20-го січня, Петро був ще живий, зателефонував, сказав, що краще нам нічого не знати. Мовляв, якщо щось, то я ще зателефоную. А ввечері підірвали Новий термінал.
Не знаю, чи ще залишився живий. Хтось бачив, як сидів на підвищенні і з голови стікала кров. Друга версія – потрапив у полон і його вивезли у Дебальцеве. Ми його місяць шукали, я не вірю, що Петра завалило. Телефонували і до військкомату, і подавали оголошення. Дзвонили якісь шахраї і вимагали гроші, мовляв, тоді повернеться живим. Всяке було.
Саша, колишній працедавець, допомагав шукати. Ми навіть того Шамана знайшли, розмовляли з ним по телефону. Сказав, що якби раніше, то врятував би Петра з полону, а вже – пізно...
Нам повернули тіло. Петра змогли впізнати по золотому годиннику, який подарував дідусь, ще на шиї був срібний ланцюжок. Старша донька, Аліна, шукала через інтернет, там були світлини вбитих хлопців з виколотими очима, відрізаними вухами. Серед них лежав Петро.
Наказали хоронити у закритій домовині, але ми її відчинили. Петро був розрізаний від горла і донизу, він не міг лежати між плитами, думаю, що перед смертю захищався. Лице все побите, а брови ніби після удару кастетом, родимка на щоці. Пальці на руках повністю збиті, ніби захищався до останнього. Одне око було вибите, а друге ніби всунуте усередину. І коли відчинили домовину, то з цього ока потекла сльоза. Протягом похорону Петро плакав.
Столичний лікар сказав, що не може бути, що помер місяць тому. Складається враження, що 3-4 дні. Підозрюємо, що Петра вбили в полоні…
Петро дуже любив життя, хотів жити. Війна забрала і продовжує забирати багато молодих хлопців. Важко тим, хто воює, а ще важче тим, хто чекає. До року Петро всім снився, ніби повертається з війни, йде додому. Подруга його нареченої хворіла на рак. І приснився їй Петро, ніби йде через квітучий сад і їсть яблука. Вона хоче його зупинити, а Петро каже, що поспішає, бо на нього чекають побратими…
20-го січня 2015-го року обвалилася бетонна плита, проте бої тривали ще два дні, до останнього набою…
У грудні 2021 року Кіборгу було присвоєно звання Героя України. Мама Петра Полицяка вважає, що зірками Героїв України мали б нагородити всіх захисників Донецького летовища…
